Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

За деревами висіло величезне, наче намальоване, сонце й лило останнє проміння. Він довго стояв перед вікном, аж доки не зустрівся з чиїмись очима, що пильно на нього зорили. З-за великої столітньої липи виглядав до нього Олексій.

Відійшов від вікна й затулив його. В келії від того стало сутінно, але було байдужки. Взяв ступку й почав розтирати фарби. Він тер їх старанно й довго, закутавши ступку в свиту, щоб не було чути звуку, а в нього перед очима веселково грали кольори. Він бачив осінь, зиму, весну і літо, бачив обличчя з різними виразами: задоволені, захоплені, обриджені, смутні, перелякані, сердиті, сонні, лихі, щасливі, люті й лагідні — все це поєднувалось із барвами, тонами й відтінками, вкладалось у якусь свою, не збагнену ще гармонію — відчував те, як радість.

В дверях у нього вже були дверцята, які зробив підсліпуватий чернець-тесля,— єдиний, кого не цікавило, що робить він тут. Тепер міг відчиняти чи зачиняти дверцята сам. Потім попросить вапна й цегли й замурує єдине своє вікно. Зараз... ні, зараз воно ще потрібне.

Знеможений та вислаблий, він падав після роботи на ложе і неначе провалювавсь у глибокий колодязь, у темні й холодні лабіринти. Йому здавалося, що перевертається з ніг на голову — був у тих колодязях комашиною, яка котиться в неозоре й безвиглядне ніщо. Відтак побачив себе дитиною у світі метеликів та хрущів — до нього повільно наближається мати.

— Це я, сину,— сказала йому.— Захотілося мені подивитися на тебе. Матері чутливі, навіть коли їх немає на світі, а коли в їхніх дітей горе, вони покидають могили. В тебе горе, синку, скажи мені, горе?

Григорій хитав заперечно головою. Впустився на коліна, і мати обняла його за голову.

— Бідненький мій,— сказала вона.— Хто тебе пожаліє? Так і живеш у ченцях. Чоловікові не можна без жінки. А де твої діти, а мої внуки, синку?

Григорій хитав заперечно головою. Бо не міг говорити.

— А душа?— спитала вона.— Чи спокійна вона в тебе?

Григорій хитав головою, йому хотілося плакати. Тоді вона відпустила його й поволі розчинилася серед іскристого проміння. Лише мертво й блідо палилися непотрібні в цьому осяянні свічки.

Десь у глибині дзвінко й чітко падали, розбиваючись, краплі, а йому здавалося, що його перевертає з ніг на голову. Тут, серед цього світла, все було наче вирване з кореня. І він зашепотів гострим шепотом: «Мамо! Мені треба твоєї ласки! Мамо, я хочу, щоб ти прийшла до мене й повернула сонце дитинства. Воно так віддалилося від мене, що я гублю вже нитки, які мене до нього в’язали. Мамо,— шепотів він.— Я зрозумів одну істину: коли людина губить нитки, що в’яжуть її з живим світом, вона тратить себе».

Як тільки падали крізь мале загратоване віконечко перші сонячні промені, він розплющував очі. Лежав якийсь час і дивився на свою стіну. Всі вони, на отій стіні, поступово вдягались у плоть, як того хотів. Всіх добре знав, тож і в свинячій голові було знайоме обличчя. Оця спорідненість — людини й тварини — жахала його й захоплювала. І кінь, і осел, і гуска, й пес мали під його пензлем стільки ж людського, як і кожен з людей — від тварин. Зіслизував з ложа й кидався до фарб. Барви кликали його душу, він мав із ними свої, нікому не відомі стосунки, знав, що вони, як діти, можуть слухатися його, а можуть бути непокірними. Не думав, яку фарбу покласти і як саме — клалася сама, і так, як треба. Шаленів від цієї казкової легкості — досі не дізнавав такого. Не відав ще такого сліпого, дикого щастя, адже малював раніше, що замовляли, як наказував чернечий чи попівський перст. Так, за ним завжди йшов тлустий чоловічок із смиренною пикою і з тілом свині. Згодом той чоловічок уріс обома ногами йому в карк, як виростає гриб із дерева, і стукав тупим, тлустим пальцем по черепі. «Я розчавлю тебе, ченче!— бурмотів Григорій, кидаючи й кидаючи фарби на стіну.— Я вже й зараз тебе розчавив і намалюю це також!» Так, він бачив той образ: чернець на карку, який росте, як гриб; чернець, якого викорчовуєш із власного тіла і в якого не ноги, а таки коріння; вирване коріння, і з нього ллється кров; лють і нещадність того ченця — чи житиме людина після такого корчування? Величезне полегшення, яке відчувається: моторошна легкість, хоч з тебе потоками ллється власна-таки кров...

Вечорами в нього з носа лилася кров. Сидів на підлозі, і в нього крутилася голова. Задирав угору обличчя й молився. Великій силі, яка поставила його на це змагання. Великому духові, який дав його життю це дивне ояснення...

Після того приходив смуток. Можливо, приходить пора, думав повільно він, коли віднаходиться особливий спокій. Перелесники вже не тягнуть у темряву, де чатують золоті розсипи чи болото. Іди знай, що там попереду, але людина йде, бо не може інакше. І не те біда, що вона втрапляє в болото,— гірше, коли оманливі вогники й розсипи — це блискучі черепки.

Плуганився до ложа, відчуваючи, як проймає все тіло дрож. Падав, і його котило, як котить розлютована річка камінь. Накручував на себе довгі зміясті водорості, поступово сам перетворюючись у камінь,