Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

Осип відзначив це подумки. Він швидко проковтнув сніданок і вибіг на ганок подивитися, як візник запрягає коні. Незабаром винесено пожитки, батько став на порозі, високий, випрямлений, волосся йому зачісувалося ззаду наперед, гострий ніс витинався, а очі, почервонілі від тютюнового диму в касино, дивилися незвично сумно. Осипові захотілося втягти голову в плечі, бо цей чоловік завше примушував боятися себе; на душі все ще мав роздразнення, він і собі випростався і звів голову. Мати кинула на них оком і вразилася від дивної поміж них схожості; можливо, відчули вони це всі троє. Хлопчак різко повернувся й пішов до воза, а батько навіть не завважив його негречності, хоч ніздрі йому роздувалися. Мати поцілувалася з батьком і поспішила до воза й собі, а візниця повільно забрався на сидіння, вмостився зручніше, і ось цей момент настав: гукнув, змахнув пужалном візниця, віз зрушився і потяг за собою довгий шлейф куряви, і в тому шлейфі пропав раптом і батьків будинок, і сам батько, котрий стояв нерухомо на ганку. Вони їхали повз ряди будиночків, траплялися їм по дорозі чернівецькі міщани, але місто для Осипа було вже там, за шлейфом куряви. Попереду стелилася дорога, він почув її закличний погук: скуте хвилювання взяло його серце в жменю; з глибини шляху упереднього простяглися до нього прозорі невидимі руки й вигортали його з цієї закіптюженої долини — мав він піднятися на верхи. Так, верхи — то якесь неясне прагнення, там він зцілиться, там чекають на нього сестра, її пісні й казки, добрий, оксамитовий і пружавий голос, там над головою, — синій блават, і можна йти без кінця і краю по стежці, що тягне й тягне під гору. Летітиме поруч білогрудок-водомороз і кликатиме його, вестиме й манитиме; розбуджені марення клубочаться перед ним, наче повернені сни, він може читати їх, як книгу, бо виписано їх на безконечному в своєму великому спокої небі...

Але перед ним знову постало батькове обличчя. Осип спинився на порозі холодного кабінету, тримаючи табель, і його зустріли зимні очі, наче хотіли приморозити до того порога. Здалося, що табель його — довгий сувій, який аж по землі волочиться: складені один до одного дні, які прожив він у початковій реальній школі. «Ну, подивимося, що ти там приніс,— сказав батько,— і чи не даремно тратилися ми на тебе». Знав цей табель напам’ять і міг би переказати, як добре завчений урок. Але батько простяг руку, і Осип віддав йому той клаптик, на якому було виписано все про нього.

Вік — 14 років.

«Я це знаю й сам,— подумав він.— Це вже майже дорослий вік!» — «Так, ти виріс, — сказав батько, дивлячись на нього з-за столу.— Вже зовсім дорослий!»

Релігія — римсько-католицька.

«Я хочу зробити з тебе поляка!— говорили батькові очі.— Хай ми і з русинів, але за кілька поколінь ніхто про те і не згадає. Я сам — польський патріот і хотів би, щоб ти пішов у мій слід: бути поляком — це бути паном».

Місце народження — Путилів.

«Як мені хочеться в гори,— думав Осип.— Там мені найкраще. Можна забратися кудись, де й сліду людського не знати, а можна сісти біля сестри і слухати. О Марічко,— думав він,— душа моя плаче!»

Заняття родичів — мандатор.

Батькові вуста всміхаються — це смуток і розчарування. Бо те пишне слово — тільки слово. Він тішився з того, хай хтось спробує не вшанувати пана мандатора: в його руках усі. «Всі, крім панів»,— смутно всміхається батько, а Осип, дивлячись на нього, не розуміє цієї всмішки. «Я тепер дрібний чиновник,— думає батько, кладучи табель на стіл,— я теж мрію про іспит».—«Він теж хоче здавати іспит»,— думає Осип і бачить батька, який стоїть, витягшись перед учителем. В нього тремтять руки й заплітається язик.

Батько помічає веселі іскри в синових очах, його чоло покривається зморшками. На його вустах Осипові оцінки: майже все «дуже добре» і тільки кілька «добре». Зводить погляд на сина, і його зимні очі вже майже теплі. Голос, однак, так само поважний і так само владний:

— Треба думати, куди тебе прилаштувати.

Він говорить по-німецькому, й Осип так само йому відповідає. Власне, підтакує, бо таке підтакування й має означати синову вдячність за батьківську турботу.

— Гаразд,— це моя справа! — нарешті каже батько і відпускає його. І хлопцю хочеться раптом підскочити збитошно і пройти перед цими суворими очима на руках. Йому хочеться затанцювати і заспівати просто в ті очі соромну пісеньку, яку чув він колись у горах. Але вони стоять один перед одним холодні й однаково напружені. Лиця їхні — як маски, а на вустах награна всмішка. Очі їхні однаково зимні й однаково байдужі.

— Іди! — каже батько вдруге, і він повертається плечима...

Віз уже виїхав із Чернівців і покотився по дорозі до Вижниці. Ця дорога мало цікава Осипові: в погляді його нетерплячка. До нього повертається мати, і він чує її дріботливий від струсів повоза голос:

— То як, скучив за домом?

— Страшенно!— відповідає Осип. Він вдячний матері за це означення: його дім таки в горах. Його дім коло матері й сестри...

З

Вижницю вони покинули наступного дня. Віз брався вгору, з правої руки плив Черемош; коли проїздили повз нього, його хвилі, здавалося, назавжди змили роздратування, яке тяглося за Осипом з Чернівців. Тут був спокій. Був наче зачарований, а йдучи побіч з повозом,