Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
— Так ти зажурився, що мені аж бійно!— сказала, входячи до їдальні, мати.
В світлій одежі вона виглядала чудово, очі її промінилися, і він мимоволі зачарувався.
— Думаю за Марічку, мамо,— сказав покірливо.
— Десь за кілька день побачитеся,— відказала мати.— Вона теж чекає на тебе — доля її, може, в божих уже руках!..
— Хочеш так швидко від’їздити?— спитав батько, заходячи.
— Ніколи розгулювати!— коротко зауважила мати.
— Ах, Анничко!— скривився батько.— Ти знову за своє... Невже ти гадаєш...
— Я нічого не гадаю,— сказала мати, на її вустах все ще промінилася ясна всмішка. Батько засопів, почервонів, але стримався. Осип глянув на нього зизом. Серце його гупало в грудях сповільнено, загайно.
— Ну то як, синку?
— Я дуже хочу їхати!— сказав він гарячим, навіть схвильованим шепотом.
— Ти так радієш,— сухо озвався батько,— наче тобі тут, зі мною, було зле...
Вони зирнули один на одного, і Осип аж дихання спинив. Між ними лягла незмірна порожнеча, ширшала вона й ширшала — поле безмежне, покрите снігом. Стоять один по один, а другий по другий бік, пороша легка віється, і сухий вітер на хвості танцює. Немає на тому полі жодної стежки і жодного струмка. Осип набрякав незрозумілим собі роздразненням, але хотів погасити його — завтра чекає ж мандрівка в гори, люба сестра і сотні її казок та пісень. «Ти завжди не любив материних дітей,— думав він про батька.— Ти не любив і її...»
Батько, однак, не дивився на сина, присунувся до столу й вихилив келишок рому.
— Я виявився далекоглядний,— сказав він, присьорбуючи юшку.— Добре, що послухався пана Краля. Той порадив цілком добре. На мандаторстві[3] уже не всидиш, що не кажи — все це в минулому.
Він говорив по-польському, ковтав юшку, а натомість, викидав слова.
Осип неспокійно завовтузився на стільці.
— Як ти себе ведеш за столом?— звів батько брову.
Осип промовчав. «Ще один день, — думав він, — всього тільки день!»
— Звісно, робота поліційного судді й помічного референта — це абищо,— продовжував батько,— але треба задовольнятись і цим. Хочу скласти іспит і тоді буду допущений до ведення грунтових книг при магістраті. То теж невелика честь, але при моїм становищі...
Він звів голову над тарілкою, й Осип побачив, які холодні в нього очі. Дивно було слухати ці речі: іспит і батько — це так не з’єднувалося!
— Треба подумати і про Юзя!— сказав батько, присьорбуючи.— Його табель непоганий, але й не блискучий. Після обіду, Юзю, покажемо матері табель. Я вже ламаю голову, куди його прилаштувати.
— Буде ще час,— мовила мати.— Поки що забираю його з собою. Хай від’їсться й подише добрим повітрям.
Батько примружився.
— Я нічого не маю проти,— сказав він.— Але ти, Анничко, сказала це таким тоном, наче він тут зі мною сидів голодний.
— А сидів!— раптом скочив Осип, обличчя його покрилося червоними плямами.— Мені було тут так нудно!
Батькові брови стояли сторч. Очі його запалали.
— Ти ведеш себе негречно,— прорипів він зимно.— Геть з-за столу! Доїси на кухні! І добре затям: нудно й голодно — далеко не те саме!
Осип поплентався з їдальні. Щоки його горіли: спалах був недоречний. Але відтоді, як мати переступила цей поріг, він наче сам не свій. Зрозумів: ще мент, і він розплачеться. Тілом його вже прокочувалися спазми, горло стисла судома. Побіг, вдаривши долонями двері, а коли вскочив у свою кімнату, ридання таки вирвалось із нього. Впав на постіль, і гострі, гарячі сльози сипнули йому з очей. Дивився крізь ті сльози на вікно, на шматок неба в ньому, на блідо-кучеряву хмару і знову побачив у тих хмарах зарис блідого дівочого обличчя, яке співало для світу чарівну колискову.
2Поснідали похапцем, майже не розмовляючи. Батько поспішав на службу, а мати вже жила клопотами, які чекали її в Путилові. В неї були червоні очі, мабуть, плакала вночі, й