Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

І тут Борис Мосєйович Сіямський устав і, глянувши на двері і піднявши вгору палець правої руки, чуло–охоронно і доброзичливо промовив:

— Ша–а–а!.. Сідай он на стілець… І кажи, що у тебе за справа до мене… Я все зроблю, що у моїх силах…

Але Парцюня не сів, тільки свою течку під лівою пахвою тісніше ліктем стиснув і вимовив докірливо:

— Я завжди радий твоїм удачам, а ти мене прийняв, неначе хотів збутися якоюсь доброю фразою… Ти ж знаєш, що я опікуном над контрреволюційним поетом, і моя справа є завжди негайна і потрібна…

Та Сіямський, заспокоюючи, доброзичливо йому перебив мову, кажучи:

— Я дивуюся твоєму невдоволенню… Адже ж ти мене застав з порожнім столом передо мною… Значить, я ждав тільки твоїх справ… От і зараз ти не схотів сісти, і я теж не хочу, щоб ти бачив, що я тебе шаную і твою потребу вітаю…

— Надзвичайно радий!.. Це по–товариськи… Я потребую від тебе собі кімнату для праці на три дні… і двох місць у любих твоїх камерах… Одну для жінки, а одну для чоловіка…

І Сіямський сумовито йому зауважив:

— От бачиш… Ти чогось не хочеш рахуватися із тими планами, про які я тобі натякав. А вся справа з ними стоїть так, що вимога на всі вакантні місця може загриміти в любу хвилину дня і ночі на протязі цього року… А через те, що наша організація керується принципом великої російської людини, Петра Першого, «прамедлєніє смерті падобна», то я певний, що потреба усіх місць наших допрів і установ Гепеви як для ув'язнень, так і для слідства може виявитися раніше моїх сподівань. І через те я тобі можу дати для двох людей двоє місць, а кімнати для слідства не дам. Я пропоную: будь ласка, скористайся із моєї доброзичливості і в потрібний тобі час вживай оцей мій кабінет. Час нашої праці розподілимо зараз. Я буду щодня з десяти ранку до чотирьох вечора… Всі нічні і вечірні години я вважаю можливим тобі дати… Навіть якби просто сьогодні, а не то що ще завтра могли б повстати широкі операції, яких ми всі сподіваємося, бо ж самі підготовляли їх, то й то я певен, що в такий спосіб я з тобою поділюся кабінетом на всі три дні… Перетерпіти можливо, коли справи не терплять… Але все ж таки я був би дуже радий узнати у ґрунті твою справу. Бо позаочі у мішку і кота не продають!.. Скільки хвилин потрібно, щоб ти мені розповів?

— Хвилин п'ять.

— Ну, то я сяду, а ти як хочеш.

І Борис Мосєйович з виглядом тієї людини, що робить колезі приємність завдяки своїй передбачливості і силі, сів. А Парцюня знов не сідаючи почав розповідати. Під час цього він ходив сюди й туди коло стола, то ставав і правою рукою робив такі рухи, неначе підкреслював ними важність становища його справи. А слухач, слідкуючи за обличчям оповідача, з нескаламученим виглядом мовчав. І по його сидячій вистаті, і по виразу нескаламученості видно було, що він дуже зацікавлений оповіданням, бо тільки раз заворушився і то на те, щоб дати своєму тілу вигідніше становище у сидінні. І коли Парцюня скінчив і виголосив останні слова своєї вимогливо безжальної інформації:

— Ось тобі сторінка!.. Вона б не зіпсувала апетиту і після, і під час активності ваших грандіозних планів!.. Чудова справа… Куркуляча!..

То Сіямський, хвилину промовчавши, прояснився обличчям і зробив таке зауваження:

— Ти дуже добре надумався, рішивши їх арештувати обох. Другого нічого іншого тут і не можна зробити. Тільки я не розберу, що ти хочеш від їх довідатися?.. Вони ж люди інтелігентні і тобі не скажуть, я певен, нічого з того, що знають…

— І я певен, що нічого не скажуть. І я хочу очними ставками увести розбрат у їх життя. А вже потім щось може й вийти, і тоді, може, й Гапуся знайдеться.

— Що ж ти маєш на увазі?..

— А те, що Олена Щоголова нічого не знає про оті ховання та переховування, які робив Іван Брус із своїм батьком. І я певний, що якби була жива стара Брусиха, то старий не сказав би їй нічого про те, що ховав із сином. І син, я певний, не сказав теж нічого про це своїй жінці… У жінки правда на язиці, а в чоловіка в кулаці… Це найкращий мій свідок. І я з його й думаю зробити психічний клин…

— Дуже добре… Добре, якщо тільки це тобі удасться. Роби, це твоя справа… А втім, все–таки мене цікавить, які вони цінності переховують… як ти думаєш?

— Які? Гроші з царського золота. Я тобі казав. Хіба тобі нічого не говорить червінець, узятий із конячої гриви?..

— Як говорить, то дуже мало. І я гадаю, що вони переховують церковні речі… Усякі чаші для церковних наливок. Чаші у хвіст чи у гриву не заплетеш.

— Ну, ти знаєш!.. Мені і геть–то не подобається оця деталізація можливого. Мені не до споглядання того, що не в моїх руках. Треба вперед його знайти, а тоді… Та й відкіля такі припущення?..

— Ну, годі. Роби, що хоч, і думай, що хоч, а я тобі даю кімнату для роботи. І під час уже самого діла, повір моєму досвідові, ти зрозумієш, що такий безсребряник грошей не ховав.

І тут він устав, і Парцюня, ніби зрадівши, що скінчилась непотрібна балачка, швиденько почав прощатися:

— Дякую тобі за товариське зрозуміння. І гадаю, що коли мені будуть потрібні кілька душ чекістів, то вони не відмовляться мене слухати?..