Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка
Я певний, що ця правда народилася в голові літнього мудреця, далекого від руху живого життя. Бо ж не дурно історія нам лишила приклади про те, що в'язні в тюрмах за найліпших умов утрачували тверезу думку і під кінець робилися тільки розумними дітьми… І таке життя, яке бгають комуністи, так само є в'язниця, бо обмежується і обмуровується, і заморожується тільки однією доктриною, яка намагається викликати і одностайні та одноформені матеріальні умови для кожної людини… Силкуються комуністи зробити життя похожим на життя книжне, або, іначе кажучи, теоретичне чи словесне… І Дельфійський оракул тут має страшну силу і наді мною!.. Книжка нехай буде!.. Але треба ще чогось і до книжки…
І замовк. Якусь хвилину було дуже тихо. В Олени Антонівни увага була справлена на те, щоб поінформувати про становище Гапусі, і через те мало його слухала. Вона певна була, що він ще психічно ослаблий і що йому ще не треба нічого казати про ті жахи, які життя підсунуло… Та й цілоденна праця давила її душу звичайною утомою… І разом з цим вона припускала, що події, розгорнувшись, зможуть ударити його і без неї дуже дошкульно. Значить, треба не відкладаючи повідомити. Але як?.. Ось він і зараз якусь душогубську концепцію думок висловив. І вона з болем, що межував з обуренням, проговорила:
— Але ж, Боже мій… Твоя філософія вимагає зараз же погибелі… Вона самогубна!..
— Можливо, що зі мною те й було б, якби я тебе не мав… Але разом з цим треба мати і те на увазі, що люди з такими думками проживають цілий вік і не гублять апетиту. Наприклад, Шопенгауер… І вояки, сидячи в шанцях на позиціях, мають теж подібні думки. Але я цими думками, які ти звеш самогубними, якби був на війні, обороняючи вільність Батьківщини, ніколи не посмів би ділитися із своїми товаришами… Бо оборона природних людських справ дає задоволення і найпонурішій людині, коли вона чесна. А я не маю жодного права зменшувати це задоволення якомусь членові свойого народу… Не маю права зменшувати його щастя хоч на одну хвилину чи на кілька років. Бо якби робив інакше, то стояв би поперек дороги усій своїй нації, яка має вічне стремління робити благо всім своїм членам… і кождому зокрема… Чого я побивався цілий рік завдяки несподіваній батьковій смерті?.. Та через те, що я знаю, що він міг би жити на світі більше, ніж рік, а, може, більше, як двадцять років… І ось тут, у цих питаннях, і живе найстрашніше для людини слово «зрадник», бо я уважав живого батька за живу Україну… І я не маю сили слово «зрадник» затуляти навіть такими визначеннями, як «хворий»… Я маю беззастережне право на свою філософію, але не на смерть, бо я маю для свойого духу ґрунт, який зветься неволя нації, який мене утримує від практичних висновків у моїй філософії… Значить, я не гірший від жовніра у шанцях перед історичним поневолювачем рідної нації…
Олена Антонівна швиденько встала, підійшла до свого повішеного пальта, витягла з кишені хусточку і, втираючи нею куточки вуст, аж зітхнула полегшено:
— Слава Богу, що ти став майже інший… бо дійсність на нас така набігла, яку треба зрозуміти і знешкодити її отруйність…
Коли Іван Овсійович говорив, то він був певний, що дружина його зверне увагу на те, чого він ужив слово «зрадник». Бо у його горе було не тільки від утрати батька, а й від того узла морального, який зав'язала батькова смерть на сумлінні Івана Овсійовича. І він і раніше пробував кілька разів випростатися духовно від муляння сумління. І не удавалося. Зробив він це й тепер, але Олена Антонівна уникла і тепер допомогти своєму чоловікові. Видно, не розуміла. І Брус в'яло і пригашено спитався:
— Що, може, щось із Гапусею сталося?..
— Ти навдивовижу чуткий… Ти вже був нашорошений у той бік…
І вона хитнула головою до кухні:
— Коли я увійшла у хату… Та я змучена і не знала, як почати, і навмисне відійшла вбік перед твоїм питанням «це ти до Гапусі заходила?» А тепер, слава Богу, моя душа супокійна…
— Та ж що таке… Що ти так обережно ідеш, неначе по молоденькім льоду?..
І вона все розповіла, що з Гапусею трапилося, і під кінець додала:
— Вони її викликали для чогось іншого, а не для того, щоб їй сказати, що вона злодійка. Вони це вигадали, аби її залякати, і потім щоб із зляканого зробити все, що їм треба… Тільки що?..
— Та–а–к! То це все твоє тупання навколо мене зводилося сюди?.. Бач, яка ти…
— Як бачиш…
— Справа хоч і темна, але страшно неприємна, щоб не сказати гірше… Ти оцінку їй зробила належну…
І замовк. Це мовчання збільшувало свою вагу і тим жданням, що Олена Антонівна своєю постаттю виявляла. Вона дивилася на його із сподіванням і певністю в те, чого від його в данім разі чекала. І почав він, услух міркуючи, допитуватися тієї тяжкої дійсності, що кинула всім у цім помешканні луну від свого наближення:
— Сама Гапуся своєю особою Чеці непотрібна, бо уже давно вирвана із свого середовища і вже не зможе прислужитися нічим російській агентурі. Хто її тепер товариші і хто був її товаришами рік тому? І яке становище батьки її посідають у громаді таке, щоб