Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

«Вся Есесерія знаходилася в руках однієї волі, яка в сотнях мільйонів голів живих людей убила терором думки і почуття, залишивши для життя одно–єдине наставления викрутитися від жаху смерті в тюрмі, аби потім за тюремними стінами вести життя гада, який ховається у хмизі та в камінні. Над кожним натовпом людей полощуться блискавки для масового удару знищення цього натовпу. І кожна нація, і кожний гурт душаться в чаду безвихіддя і приреченості… І відблиск того зеленого світла, що освітлює його руки, мало того що здається кольором його самоти, але ще й нагадує зелене тремтіння електричних стріл буряних блискавок і зелені язики чадного полум'я, що лишилося від горіння і що пронизує собою неперегорілий жар… Задуха і погроза удару смерті. Україна скалічена. На її неперев'язуваних ранах лазять гади і живляться її кров'ю бездомні собаки, що приволоклися із чужини, чуючи дух свіжої крові. Україну зламали дві сили. Жидівська і московська, які тепер хоч непомітно, але відчутимо почали між собою боротьбу. Ударом смерті ще володіють жиди. У їх руках ще вся Чека. А отруєю задухи, військом і міліцією володіють москалі. І уже передбачається, що жидівські сили підпорядковуються москалям. І відціля треба і почати боротьбу в тюрмі за своє життя і за те, щоб настроєм зухвалості віддячити за ганьбу Батьківщини. Але так, щоб не підкладати знеможену чадом голову під удар політичної блискавки. Супроти цих душогубських сил є інша сила, до якої жодна революція не споготовлялася до боротьби. Ця сила, що ще не випробувана революціями, є слабість. На її поборення ніхто не збирався в похід. Але на її рятунок вирушає уже більше як півтори тисячі років християнська культура. І в неї такі засоби, як університети, бібліотеки, церкви, шпиталі і всякі організації Червоного Хреста. Під упливом згаданих засобів пробувають найкультурніші нації світу. І приналежність до згаданих установ навіть душогубця по натурі уже зобов'язує його у ділі бути не душогубцем. Бо традиція є вітер, що рівняє вікові гори із поземом нашої планети. А перечитані теорії про рятунок людей хоч у голові душогубця і залишають тільки красні слова про добро, але порожні від його, то все–таки душогубець дуже часто не може перемогти порожнечу згаданих слів і робить по інерції добре діло. Найбільше слів із християнської культури у мізку совєцьких душогубців залишилося, як це не дивно, у жидів. Москалі цих слів уже у пам'яті не мають. Значить, коли в тюрмі виявити себе кволо, то можна розраховувати на якусь увагу тільки у жидів. Але ж яку треба мати кволість?.. Ясно, що тільки таку, яка проявляється потенціально у поколіннях, це — божевілля. І коли божевільний українець почне нападати на росіян, то відразу з його й мокрого сліду не лишиться. Його разом зіб'ють і ті, і ті. Жиди будуть догоджати росіянам. А коли нападати на жидів, то росіяни будуть тримати поблажливий нейтралітет, а жиди, маючи у пам'яті від культури багато слів про добро, почуватимуть традиційне зобов'язання перед словами і оглядатимуться на могутність конкурента, яка у любої нації продукує провокації, то й не зважаться без сякого–такого обґрунтування знищити хворого. Тим більше, що вони знатимуть, що хворий має у масах моральний ґрунт… а вони ні…»

І Іван Овсійович рішив симулювати божевільного на шизофренію. А жиди будуть тим об'єктом, що спричиняє недугу. І тут можна буде з деким порахуватися і за свою національну кривду, і можна буде почувати себе, неначе жовнір у шанцях, супроти історичної несправедливості, дарма що песимізм, породжений реальним життям, буде часто умовляти серце перестати битися.

І Іван Овсійович схвильовано потер обома руками собі чоло. Так… Це його шлях рятунку і боротьби…

Та й застиг знов. У хаті було тихо. Тільки чулося рівне дихання Олени Антонівни. Зелене світло лежало на його руках, на обличчі і на повіках очей. Давно уже було за північ, а Іван Овсійович не рухався від стола. Мабуть, його висновки дуже важким тягарем придавили його свідомість, бо й він так само рівно дихав, як і Олена Антонівна в ліжку. Він спав на стільці, спершися обома руками об стіл над книжкою. І здавалося, що вони обоє ждуть когось великого, щоб їх обох він поцілував у чоло.

Року 1931 Гепева уже містилася на Володимирській вулиці між Великою Підвальною і Софійською вулицею у тім будинку, де раніше мешкала спілка педагогічних робітників Київщини. І ось в Києві, в червні місяці, годині об одинадцятій дня однокінною бричкою під'їхав до Гепеви щупленький, чистенький, чорнявенький громадянин. Він скочив із брички, витяг з кишені дрібненько складену паперову купюру та й кинув візникові, який її вловив на лету. Потім чоловічок схопив із сидіння свою течку і побіг до дверей, що були перші з лівого будинку. Вартовий перегородив дорогу, і чоловічок нервово витяг документ із кишені піджака і показав, і вигукнув:

— Мені треба негайно до товариша Бориса Мосєйовича Сіамського…

— Товариш Сіамський звелів нікого не пускати… — була спокійна відповідь.

— Як так не пускати? Де ваші телефони?..

— У сінях направо.

І громадянин швиденько увійшов. Перед ним метрів за п'ять теж були двері і коло дверей стояв теж вартовий. Збоку висів телефон. І попрохав громадянин і цього вартового:

— Скажіть, будь ласка, який номер кімнати треба викликати, щоб мені відповів товариш Сіямський?..

— Сто двадцятий.

— Дякую…

І дуже швидкими обертами застогнала телефонна коробочка у руках відвідувача. І нарешті він у рурку став вигукувати:

— Сто двадцятий номер… Товариша Сіамського… Він у себе?.. Гаразд.

І знов швиденькими обертами застогнала телефонна коробочка… І знов відвідувач почав вигукувати:

—