Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

— Я дам наказ про це… Я зараз і потелефоную… Я з тобою хочу так само дружньо працювати, як і мій начальник це робив… До побачення.

І Борис Мосєйович Сіямський узяв телефонну рурку і почав говорити, а Парцюня під цей гук з нервовою поспішністю покинув його самого у кімнаті.

А годині о першій наступної ночі виїхало вантажне авто із подвір'я тієї Київської Гепеви, що на Володимирській вулиці. Місто було здавлене мертвою тишею. Вулиці і тротуари були порожні. І ліхтарі світили тільки в тих місцинах міста, де, на погляд чекістів, жили підозрілі громадяни. Загальну тишу ночі прорізували одинокі якісь вигуки авт, що їхали арештовувати людей. Вони позначали рух і від Лук'янівської тюрми, і від Катеринівської вулиці. Але навіщо це вони робили — невідомо. Бо те авто, що виїхало з подвір'я Гепеви на Володимирській вулиці, рухалося без жодного звуку. Навіть ті посвіти, що у авт освітлюють спереді шлях, були пригашені. І через те воно на тлі темного міста і темних його вікон, що поблискували холодними шибками до таємничого неба і до його маленьких та ріденьких зірок, здавалося рухом тієї тіні, яка відірвалася від котрогось будинку у закутку вулиці.

Ось уже авто проминуло на Великій Підвальній німецьке консульство і наблизилося до вулиці Леонтовича і стало. І в авті, ззаді кабінки, підвелися два військові, а в кабінці відчинилися двері, і вилізли додолу ще дві людини. Одна в цивільнім, а друга у військовім. І та, що в цивільнім, до двох на авті щось сказала. І один негайно зліз до двох, що були на землі. І втрьох всі разом звернули наліво у вулицю. А авто рушило так само без гуку і світла в напрямок до Сінного базару. Це був шлях до Лук'янівської тюрми.

І цивільний з одним військовим став коло дверей Брусового помешкання, а другий військовий став під вікном у Брусів. Це вони зробили легко і спритно. І цивільний почав енергійно стукати в двері. І виткнулася у кожному близькому подвір'ї із–під кожного затінка холодна та непомітна і довга гострінь тривоги. І ззаді у нічних відвідувачів на протилежнім боці вулиці нагло відчинилася кватирка вікна і так само нагло хльопнула на защіпку. І на вулицях тиша стала важчою і каміння холоднішим. І почулося із–за дверей у Брусовім помешканні:

— Хто там?..

І цивільний відповів: відчиніть. Гепева хоче перевірити мешканців квартир.

І якусь хвилину ішло шарудіння коло засува і клацання ним. І нарешті відчинилися двері. І цивільний наставив у відчинені двері ліворвер та й попрохав:

— Будь ласка, руки вгору!

В темних сінях Брус, одягнений тільки у піжаму, тримав над собою руки, а військовий обшукав його. Після цього цивільний пошепки скомандував:

— Ведіть у кімнату, тільки без жодного шелесту.

У кімнаті військовий навшпиньках скочив до вікна, став коло його і справив свій ліворвер у ліжко. А цивільний крутнув у стіні замикач, і світло скочило на всі стіни і стелю, і на стіл посередині, і на два стільці коло ліжка, і на ліжку на Олену Антонівну. І Парцюня, це був він, звелів Брусові:

— Станьте за ліжком коло голови вашої дружини…

Той мовчки став. На однім стільці лежала стулена якась книжка, а другий був вільний. Верхня одежа і чоловікова, і жінчина висіла коло шафи на стіні. Олена Антонівна тримала голову з широко розплющеними очима над подушкою, ковдрою прикрита по шию. І Парцюня їй сказав:

— Положіть голову на подушку… Так. Лежіть без руху.

І той чекіст, що коло вікна, опустив руку з ліворвером попри ногу. А Парцюня підійшов до столу і взяв на йому з лівого боку конверту, і витяг з неї папір, і прочитав, і сказав:

— Ви, товаришу, не турбуйтеся. Вас ми не арештуємо, тільки вибачимося за турботи. І ви вільно і правово виїдете собі на лікування. Зараз я не вибачаюся, бо не знаю, якої форми буде потрібне вибачення.

Брус змінив ноги у стоянці, але мовчав і чекав. Але Олена Антонівна, ворухнувшись, схвильованим голосом зазначила:

— Ваші слова, мабуть, так похожі на правду, як і ті, що ви сказали перед надвірними дверима, що хочете перевірити тільки мешканців?..

— А ви хіба теж були під дверима?..

Уїдливо, але не так, щоб образити, спитався Парцюня.

— Ні, я чула відціля, бо Іван Овсійович не зачиняв за собою дверей від кімнати… Цьому ж і ви свідок.

Та Парцюня, швидко перекидаючи папери і книжки з купи на купу і переглядаючи їх, на цей раз не обізвався, а з ледве помітним значущим усміхом тільки почав голосніше шелестіти папером і паперовими речами. Олена ж Антонівна, мабуть, була дуже відчутимо діткнута і Парцюниним зауваженням, що вона, мовляв, була теж під дверима і так швидко опинилася у ліжку під ковдрою, і тим, що їй ніхто з чекістів не відповів докладніше про перевірку мешканців, — бо заворушилася і хотіла знов щось говорити. Це помітив той чекіст, що стояв коло вікна з напоготовленим ліворвером, і пригадав:

— Не ворушіться і не говоріть. Ждіть, коли до вас звернуться.

Ці слова наполовину підтримав і Парцюня:

— Ні, нехай говорить, тільки нехай не ворушиться…

Після цих слів Олена Антонівна уже була мовчазна і нерухома аж до закінчення хатнього огляду. По її зовнішності можна було думати, що вона споготовилася до арештів, а не до тих можливостей, про які згадав Парцюня на самім початку свого порядкування. Нарешті чекіст обмацав всю одежу і останню кишеню у Брусових штанях і почув стукіт у двері. Але він туди тільки глянув і мовчки підійшов знов до столу, взяв стілець і поставив його так, щоб сидіти спиною до дверей, та й сів. Витяг записну книжечку з кишені піджака, розгорнув її