Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

— Я тебе… питаю… ти, ідіоте, забудьку ти… куркулячий… Ти знаєш, що таке умерти за Совєцьку власть?.. Ти знаєш, що в Совєцькій власті кожне життя тільки те живе, що правдою своєї сили звалить друге життя так, як ото в лісі одно дерево валяє друге?.. Знаєш ти чи ні? Чи ти знаєш, що ніщо не гине від брехні, а тільки від правди так само, як праведно над нами світить сонце?.. Чи ти знаєш те, що коли я тебе застрелю оцим ліворвером, то ти станеш мертвий від правди, що у ліворвері була куля, а не від брехні, що там її не було?.. І через те ти мусиш сказати отуто тільки правду!..

І став убік трохи ззаді в Мадеса, а той, заморочений і ошелешений, з почервонілим виглядом від переляку і здригаючи правою ногою, і повертаючи до Парцюні голову, вимовив страшно ослабленим голосом:

— Їй–богу, я не пам'ятаю…

— Як не пам'ятаєш?..

І чекіст побачив у очах селянина щось таке, що він не раз бачив у смертників хвилин за п'ять перед розстрілом. І через те його ліворвер знов пішов у кишеню правого боку піджака, а сам він став перед Мадесом, затуливши спиною Івана Овсійовича, і повів своє далі, але вже із співчутливим бренінням у голосі:

— Та ж із того часу пройшло тільки рік… і ти казав про все це Маздигонові… Чого ж ти не хочеш мені нічого казати?.. Це ж було зараз після похорону твоєї матері… Пригадуєш?..

— Пригадую.

Зрадів Мадес. Він від переляку у голові щось був переставив і тепер, неначе маленька дитина, повеселішав, як переставлене упізнав. І Парцюня легко зітхнув і, відвернувшись до свого сидіння, витяг носову хусточку з кишені штанів і втер собі чоло. А потім сів там, де й сидів, і почав допитуватися, удаючи із себе уважнішого і ближчого до людського почуття. Але з кожного речення виступало жало отрути супроти Івана Бруса. Тут він не маскувався:

— Та ти мені, Мадесе, розкажи, як то батько колись щось закопували в хаті… Твій брат, Іван, теж цим дуже цікавиться.

— Та це було на третій чи на четвертий день материного похорону… Приходю я надвечір додому. Аж чую — у повітці реве телиця. А сіни хатні відчинені. Я входю. І чую, щось у батьковій половині одно до другого обзивається. І двері хатні не причинені. От я взяв їх та ширше й розчинив. Та й дивлюся. А батько викопали за столом у кутку ямку та й щось у великій шкатулці у ямку сховали та й почали присипати землею.

— Самі батько чи з братом?

— Самі. Брат стояв тільки та дивився.

— Добре… Почекай, Мадесе… Ти вже стань лицем до мене, а не до брата… А то неначе на прив'язі.

— Та ж ви мені так сказали стояти.

— Та коли то було?.. Значиться, по–твоєму, і брат там був?..

— Був.

— А як вони тебе побачили, то що?..

— Нічого… Я повернувся та й пішов до телиці.

— Ну, а на другий день як воно було?

— А на другий день батько з Іваном поїхали на станцію, а я був дома і подивився, що ж вони ховали. І геть вигріб ямку, але там уже нічого не було.

— Забрали?..

— І я так думаю, що забрали.

— І що ж, по–твоєму, було в тій шкатулці — ліки чи гроші?..

І аж тепер Мадес прояснився до свідомого зацікавлення справою та й відказав:

— Де там ліки! Батько ж лікували, і люди ж якось дякували. А тратити батькові не було навіщо, бо вони у людей могли досхочу і випити, і закусити. І грошенята, які припасалися, треба ж було тримати десь у спряту… От вони й закопували…

— Добре… добре… дуже добре. Ну, а що ви нам тепер скажете нащот такого закопування?..

Звернувся допитувач уже тепер до Івана Овсійовича, який стояв у головах дружини і слідкував, як зачарований, за кожним Мадесовим словом і дивився, яке враження він робив і на чекіста, і на Олену Антонівну. Він їй про закопування ніколи нічого не говорив, бо боявся, щоб не стати в її уяві у невигіднім становищі. Він краще в данім разі не зробив від усіх інших людей. Кожна людина цікавиться більше тим, яке вона робить враження на своїх ближніх, ніж на те, чи ці враження правдиво відбивають духовну суть її. Іван Овсійович, знаючи вразливість своєї дружини, знав, що зараз вона перебільшить все і доведе уявні речі до гротеску. І турбувався тим, щоб після всіх братових виказів і чекістових домагань її заспокоїти своїми запереченнями. Бо хто знає, чи доведеться йому з нею коли–небудь вільно розмовляти на цю тему. Сподіваючися всього від чекістів, Іван Овсійович не сподівався нападу Чеки на його совість якраз із цього боку. І зараз він мовчав, чекаючи від Парцюні другоразового питання, так зволікаючи час для обдумування остаточної відповіді. І вона не забарилася:

— Що ж ви мовчите? Ви мені нарешті скажіть: що ви закопували з батьком у батьковій хаті?..

І Іван Овсійович відповів:

— Скажу, але про те, що ми з батьком нічого не ховали. Цю справу кожна недосвідчена людина могла б не так з'ясувати. Не дивно, що мій брат, Мадес, сприйняв її і розповів про неї не так, як треба, і не такою показав, якою вона була. А воно он що. Батькова хата недавно збудована, але на зрушенім ґрунті. І через те лівий причілок її став осідати. І я з батьком говорив про це, і висловив думку, що треба узнати, чи на