Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Він встав і, замислившись, почав ходити по кабінету. Капітан Георгіу не відривав од нього заздрісного погляду.

— У мене є до вас, пане капітан, одне прохання! — заговорив Уля трохи згодом. — Я хочу, щоб про цей лист Барбу, крім мене, вас та пана генерала, ніхто більше не знав. Можливо, це здається вам трохи дивним. Але ми аж ніяк не можемо нехтувати тією, навіть невиразною, вказівкою, що міститься в листі. І поки що мусимо підозрівати всіх. Це одне. По-друге, коли й справді агент абверу пожертвував Барбу, щоб обманути нас, то хай тепер утішається…

— І навіть начальник штабу не мусить знати?

— Так!..

— А Смеу?

— Теж. Якщо начальник штабу цього не знатиме, то капітан Смеу тим більш. Для нього я зостанусь тільки рядовим шифрувальником…

— Добре, пане Уля, коли ти цього хочеш. Але щодо підполковника Барбата… Побачимо, що скаже генерал.

— І ще одна просьба, пане капітан!

— Я слухаю тебе…

— Нагадайте панові генералові його обіцянку повернути мені звання капрала.

— Добре. Однак скажи, навіщо це тобі? Ти маєш щось на меті?

— Нічого особливого. Але краще хай вважають, що я хороший шифрувальник, який до того ж у важку хвилину не розгубився і виявив ініціативу та відвагу.

— Не можу цього збагнути, а оскільки це справа майбутнього, то не дуже допитуюсь. Тепер біжу до пана генерала…

— Дозвольте, я вийду першим. — На порозі Уля обернувся і додав: — Ще раз прошу вас, пане капітан, не забудьте нагадати, щоб мені повернули звання капрала.

Наступного дня вранці генерал Попинкаріу мав розмову з капітаном Смеу.

— Сідайте, Смеу! Ну, що нового в шифрувальному? Як ваші справи?

— Як завжди, пане генерал. Одне тільки погано, — зостався з чотирма шифрувальниками. І працюємо донесхочу. Останніми днями хлопці страшенно вимучились. Зараз, коли повернувся Уля, стало трошки легше. І все-таки групу треба доповнити.

— Від мене й не чекайте. Просіть з тилу.

— Поки звідти надішлють, пане генерал, війна кінчиться!

— Нічого не поробиш. З полків дивізії не можу взяти жодного солдата. Навпаки, доведеться відіслати на передову деяких ледарів. Добре, що хоч так скінчилось. Коли б той негідник Барбу зумів перейти до німців, було б зовсім погано. Уявіть собі, що за пертурбація…

— Тоді довелося б знищити всі коди…

— Так… А знаєте, для чого я вас викликав? Оце секретне донесення треба передати особисто в руки панові генералові Войнеску. Біда в тому, що пакет не можна доручити будь-якому офіцерові. От я й подумав про вас. До речі, ваша відсутність не позначиться в роботі, бо сьогодні не передбачається якогось шифрування.

— Спасибі за довір'я, пане генерал.

— Не варто дякувати. Добре знаючи своїх офіцерів, я розумію, що на вас можна покластися. А раз зайшла мова про це, то скажу, що я задоволений роботою шифрувального відділу. До того ж ви самі проявили пильність і першим подали ідею заарештувати Барбу. Що вийшло трохи інакше, то вже інша справа. Однак ми можемо бути вдоволені, що зрештою він дістав по заслузі.

Смеу вклонився, нічого не відповівши. Генералова похвала втішила його.

— Отже, — мовив командир дивізії, — ви поїдете на КП «Орла» і передасте пакет особисто в руки панові генералові Войнеску. Відповіді можете не чекати. За дві години й повернетесь. Ось це донесення, — подав він капітанові великий конверт з багатьма печатками.

В той час, як генерал розмовляв з Смеу, капітан Медря похмуро слухав начальника другого відділу, сидячи в його кабінеті.

— Дорогий Медря, — мовив той, — пан генерал дуже невдоволений тобою. Ти так розпустив своїх людей, що далі вже нікуди. Маєш цілу армію ординарців, днювальних, кухарів, їздових та інших ледарів, які тільки й роблять, що вештаються по містечку. І ходять неголені, в брудних черевиках, компрометуючи нас перед місцевим населенням. Хоч і є наказ пана генерала збирати їх щодня для військової підготовки, однак ти його не виконуєш, і вони байдикують.

Медря спересердя ляснув долонею по столу і, стримуючись, тихо запитав:

— З ким займатися муштрою, дорогий Георгіу? З писарями?

— Дай їм спокій, у них роботи достобіса. Сам знаєш, що раніше півночі не лягають спати…

— Тоді з ординарцями? З днювальними?

— Так, з ними.

— Та хіба я не пробував? Але ж нічого не виходить. Бо як тільки почну їх збирати, ви всі дзвоните до мене: «Мого сьогодні звільни, він прасує білизну». Ти теж не відстав од інших… Коли ж не прийде твій ординарець, а також денщики капітана Смеу, майора Братоловяну, тоді з ким мені проводити військову підготовку? Або, трапиться, захворіє хтось з днювальних і відразу ж дзвінок: «Медря, Стан хворий? Прошу тебе, надішли когось іншого… Мені дуже потрібен днювальний». Коли вже пан генерал хоче, щоб усі проходили військову підготовку, то хай він категорично заборонить офіцерам затримувати своїх ординарців та днювальних. Не бійтеся, нічого з ними не станеться, якщо пробіжаться трохи з гвинтівкою…

— Дорогий Медря, я не кажу, що тут винен тільки ти. Віднині цьому покладено край. Хто спробує ухилятися, кажи, що це наказ пана генерала. Повторюю, військову підготовку треба розпочати вже сьогодні. Зайди до своєї канцелярії і накажи старшині Доробецу скликати всіх. Коли зберуться, повідомиш мене. Я маю доповісти генералові…

Капітан Медря, щось бурмочучи собі під ніс, вийшов.

… В той час, як капітан Смеу мчав у машині до штабу армії, а ординарці, днювальні та кухарі, прямуючи з гвинтівками на майдан, проходили строєм повз КП дивізії, Уля Михай поспішав на квартиру начальника шифрувального відділу, щоб скористатися відсутністю Смеу та Некулая і оглянути капітанову кімнату. Це за його проханням усіх солдатів штабу було зібрано для муштри, а Смеу послано на КП «Орла».