Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
— Я згоден з тобою. Однак як не побоявся шпигун, що Барбу, впіймавшись, викаже його?
— Це так, пане капітан. Тут важко щось відповісти. Мабуть, агент, добре вивчивши свою жертву, був певен, що Барбу не здасться живим. Так воно й сталося. Ну, а потім без риску нічого й не виграєш. Професія шпигуна взагалі повна різних небезпек. Мені здається, така відповідь вас не задовольняє. Нічого іншого я й не придумаю. Однак давайте подивимось на все це під іншим кутом зору. Якщо агент хотів, щоб Барбу обов'язково дійшов туди живим, то чи не мав він іншої можливості для цього? По-моєму, цей спосіб уже застарів. Ним користувалися ще на початку першої світової війни. Пізніше на поміч прийшли літаки. А в теперішній війні розвідувальну службу важко й уявити без активної підтримки авіації. Чому ж Барбу послано на передову, а не в тил, в таке місце, звідки його вночі зміг би забрати літак і переправити туди? Або, зрештою, хіба обов'язково посилати його через фронт? Ми були б наївними, якби вважали, що в нашому тилу нема гітлерівських чи хортістських осередків. Барбу могли доставити в один з них, піддати тортурам і випитати все, а потім спокійнісінько відправити на той світ. Отже, в нас є досить причин вважати, що агент абверу, звабивши Барбу, тільки й мав на меті, щоб його затримали наші.
Капітан Георгіу замислився.
— Мені здається, — мовив він згодом, — що твоє міркування трошки хибне. Який можна зробити зараз висновок? Давай оглянемось на недавні події по порядку… Ми одержуємо повідомлення, а пізніше й підтвердження, що в штабі дивізії орудує агент абверу… Його завдання — довідатись про секрет дії шифрувальної машини. Залишаємо без уваги ті два вбивства, які він здійснює вимушено, або, як ти висловився, завдяки невдачі, що його переслідує. І йому, нарешті, пощастило: знайшовся один шифрувальник, що приховує свої старі гріхи. Інакше кажучи, шпигун дістав можливість виконати завдання, не рискуючи власною шкурою. Що ж він робить? Наказує Барбу перейти фронт. Навіщо? Бо в такий спосіб у розпорядження абверу можна передати людину… яка знає не тільки секрет дії машини, а й усі шифрувальні коди, що використовуються в румунській армії. Ти не згоден з такою точкою зору і вважаєш, що агент, посилаючи Барбу туди, насправді хотів, щоб сержанта спіймали. Мені здається, що саме тут ти й помиляєшся. Бо відразу постають три питання, які заперечують таке припущення. По-перше, чому шпигун так пізно скористався з того, що він знав про Барбу? По-друге, якщо він був певен, що сержанта зловлять, тоді навіщо дав йому оту тисячу марок? Адже ж Барбу погодився на втечу без ніякої винагороди. По-третє, чому він пожертвував цим негідником, розуміючи, що від нього можна довідатись дуже багато. Іншими словами, чого він підпорядкував цій справі знищення Барбу своє основне завдання? Це питання здається мені найсуттєвішим. А, міркуюючи по-твоєму, можна сказати, що він повівся, як той гравець у покер, що, тримаючи в руках каре з тузів, кидає три карти на стіл, сподіваючись із заново взятих скласти королівську квінту. Можливо, цей приклад не дуже вдалий, однак нічого іншого мені ще не спало на думку.
— Спробую відповісти на два ваших запитання. Третє, признаюсь щиро, у мене ще не знайшло якоїсь відповіді. Щонайперше, я вважаю, що шпигун зовсім недавно довідався про темпу пляму в минулому Барбу. Пригадуєте це зникнення фотографій з солдатських білетів? Правда, нам не відомо, чи пропадала й фотокарточка Барбу. Але припустити це ми можемо. Уявімо собі, що вона дійшла туди, куди треба, і агент дізнався про все, що Барбу так старанно приховував, А раз так, то він зумів примусити сержанта танцювати під його дудку. На друге питання я поки що не можу вам відповісти. Третє й справді найважливіше. Відповідь на нього знайти не легко. Але тут можна уявити таке: або шпигун уже знав секрет дії машини, — в такому ж випадкові сержантом можна було й пожертвувати, або з невідомих нам причин Барбу мав таки загинути.
— Якщо агентові й справді відомий секрет дії машини, то справа дуже погана. Абвер зможе розшифровувати всі наші радіограми.
— Безперечно. Однак це лише здогад, і його слід ще перевірити.
— Як саме?
— Треба буде передати кілька фальшивих радіограм… От хоч би про підготовку до генерального наступу по всьому фронту. Якщо фашисти розшифрують їх, то, певна річ, вони вживатимуть контрзаходів. А коли ні, то, значить, абвер ще не має секрету дії нашої шифрувальної машини. Що нам слід зробити? Ви, військові, мусите скласти такий план наступу, щоб у випадкові, коли він стане відомий гітлерівцям, наша розвідка помітила їхні приготування. І це слід провести якнайшвидше, щоб дізнатися, чи можна користуватися й далі шифрувальною машиною.
— Я доповім командуючому… Він і вирішить, що робити, — відповів досить холодно Георгіу, вважаючи пропозицію Улі явним порушенням військових порядків. Не знаючи, куди подіти руки, взявся гортати аркуші листа Барбу. А трохи згодом додав, іронічно посміхнувшись — Не можна сказати, що в нашій професії випадок не відіграє важливої ролі. Коли б не цей лист…
— То минуло б багато часу, — похопився Уля, — поки я переконав би вас, що, позбувшись Барбу, ми ще не позбулись самого агента абверу… того, кого й сам чорт не зміг би запідозрити, як пише Барбу своїй дружині.
— Сам чорт не зміг би запідозрити, а ми. мусимо-таки його викрити. Чому сам чорт не може запідозрити? Або через те, що агент, завдяки своєму званню і посаді, стоїть поза всякою підозрою, або тому, що він маскується в особі рядового солдата…
— В першому випадку, — уточнив Уля, — нам треба підозрівати капітана Смеу, вас, начальника штабу і взагалі всіх офіцерів КП. А в другому — унтер-офіцерів і писарів, а також ординарців та вартових. Одним словом, весь особовий склад КП. А це те саме, що шукати голку у возі сіна. Чи не так?
Начальник другого відділу тільки знизав плечима.
— І все-таки це поки що єдиний наш слід, — докінчив Уля.