Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

— Давай сюди листа!..

Артилерист розгублено глянув на них обох.

«Мабуть, з паном Барбу щось погане скоїлось! — промайнуло в його голові. — Чи не зробив він часом якоїсь дурниці? Ще й я потраплю в біду…»

Злякано дивлячись на капітана, він проказав:

— Пане капітан, я хотів лише зробити йому послугу. Коли ж ви наполягаєте, я підкорюся. Тільки не думайте, що…

— Та я нічого й не думаю. Тільки дай мені лист, а то сержанта Барбу вже нема… Помер.

— Помер? Бідолашний!.. Але ж він два тижні тому був здоровий, як бик.

Та капітан обірвав його:

— Можеш уже йти, сержанте!..

Артилерист віддав честь і вийшов, дуже здивований і збентежений.

— Як бачиш, тільки марно витратили час! — заговорив Георгіу, коли вони зосталися вдвох. — Коли б я знав, що мова йтиме про звичайну сімейну драму, то залишив би вас самих. Ну, давай подивимось, що тут…

Він розірвав конверт і вийняв з десяток аркушів, списаних дрібними літерами.

— Ая-яй-й-й!.. Та це цілий роман. Читай уже сам, і коли знайдеш щось цікаве, то скажеш…

— Читати тут чи взяти з собою?

— Бери і, коли тобі цього хочеться, можеш залишити лист собі.

— Та, мабуть, краще прочитати його тут. Знаєте, у нас у відділі тісно… Звичайно, коли тільки я не заважатиму вам.

— Можеш залишатись. Мені треба ще зайти до начальника штабу.

Капітан Георгіу ще погортав трохи папери, які мав нести на підпис до Барбата, а тоді сказав:

— Якщо випадково хтось подзвонить, не відповідай. На комутаторі знають, де мене шукати.

Зоставшись сам, Уля запалив цигарку і взявся за лист.

«Дорога Ралуко!

Трапилась щаслива нагода надіслати тобі листа не через польову пошту. Пишу «щаслива нагода», бо те, що маю тобі писати, ні в якому разі не мусять прочитати військові цензори.

До нас інші газети, крім армійської, потрапляють дуже рідко. І коли я випадково дістану якусь цивільну, то перечитую її з великою увагою. Іноді ми дізнаємося з листів про деякі новини, що транслюються у вас по радіо. Однак навіть ті скупі вісті, які надійшли останнім часом, дуже мене турбують. Комуністи з допомогою Радянської Армії прийдуть-таки до влади. Не важко уявити, що чекає нас обох, особливо мене. Маю серйозні причини боятися відповідальності за те, що трапилося в Яссах. Звичайно, я не жалкую і не докоряю собі за ту історію. А проте дуже не хочеться одного дня сісти в тюрму за вчинок, який я аж ніяк не вважаю своєю помилкою. Мене невідступно переслідує думка, що скоро доведеться розплачуватись. Не маю спокою ні вдень ні вночі. Як не намагаюся взяти себе в руки, проте це мені не вдається. Але якщо зараз становище ще можна терпіти, то що станеться зі мною завтра, коли скінчиться війна. Повернемося додому. Хоч і комуністи будуть при владі, а все-таки настане мир і спокій. Ті, що залишаться живими, принаймні років з десять радітимуть, що вже не треба одягати військової форми, що смерть не чигає на них щодня, щогодини й щохвилини, що, нарешті, вони збулися вошей і бруду, мають можливість переодягтися в свіжу білизну, сплять уже в чистій постелі, на власному ліжку і знову можуть кохати своїх жінок. Не переліковую більше нічого. Для фронтовика і цього досить, щоб вважати себе безмежно щасливим. Цього він прагне, про це тільки й мріє. А скажи-но мені, чи можу я тішитися всім цим, знаючи, що мене чекає? Безперечно, ні! Я навіть залишаю без уваги почуття людини, на очах якої валиться той устрій, в який вона вірила, і, навпаки, перемагають сили, що раніше викликали її ненависть.

Довго я сушив собі голову. Що робити? Чекати склавши руки, поки мене засудять? Кажуть, що потопаючий хапається й за соломинку. А я ж знаходжусь у вигіднішому становищі. Спокійно сидіти і чекати свого кінця, — це просто безглуздо. Не знаю, можливо, я й боягуз. Але мене охопив жах приреченої до смерті людини. Часто засуджені до страти не в силі витримати нестерпних хвилин чекання, накладають на себе руки. Слава богу, я до цього ще не дійшов. І не лише тому, що одного дня в каламутній воді безнадії знайшов раптом соломинку: мені спало на думку втекти до німців. Але як це зробити? Треба бути наївним, щоб, працюючи в штабі дивізії кілометрів за десять від фронту і тільки приблизно знаючи, де знаходяться передові позиції, сподіватися, що тобі пощастить здатися у полон.

Моя справа полегшала б, якби німці хоч раз примусили нас відступити. Тоді я здався б першому німецькому патрулеві. Але наші війська нездоланно йдуть уперед.

І залишився єдиний шанс до втечі — проситися на передову. Я добре вивчив би місцевість і однієї ночі, — до речі, вони зараз дуже темні, — зумів би перейти лінію фронту. Звичайно, поки трапилася б нагода, мене могло б вбити кулею або осколком снаряда. Та я згоден і ризикувати. Саме з цією метою і повів розмову з капітаном Смеу. Але він відмовив мені. От і зникла та соломинка, за яку я у відчаї намагався вхопитися.

Ніяк не збагну, чому капітан не погодився. Відчуваю, що він незлюбить мене. Можливо, навіть ненавидить, хоч зовні цього й не показує. Саме на це почуття я й розраховував. Думав, що капітан зрадіє з нагоди позбутися мене. Але, на диво, цього не сталося. Чому? Цілком можливо, що Смеу не хотілося розформувати недавно укомплектовану групу. Та мені чомусь здається, що не це стало справжньою причиною відмови. Іноді в його очах ввижається німа погроза. Це мене й лякає. І якщо раніше він лише викликав у мене антипатію, то сьогодні я люто ненавиджу капітана. І якби міг, то вбив би його без жалю. Для цього є й інші причини. Мій начальник, здається, з категорії тих офіцерів, які, щиро порвавши з минулим, вірою і правдою підтримують нову, ненависну мені владу. Таких я зневажаю і ненавиджу. Отже,