Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Зайнявши визначені їм місця, солдати причаїлися.

Тим часом знову пішов дощ. Люди аж тремтіли від холоду. Мокра земля, на якій вони лежали, здавалася їм кригою.

Чекати було чимраз важче.

Пиркелабу лежав на животі і хукав на руки, щоб хоч трохи зігріти пальці. Пригадав недавню розмову з Іоном. Тепер він боявся смерті більше, ніж у час страшної невідомості, коли вони не мали жодної надії залишитись живими.

Раптом сержант стрепенувся: зовсім недалеко щось чалапнуло. Він прислухався: чалапання знову повторилось. Так, хтось іде…

Марин підповз до найближчого солдата.

— Чув?

— Так!

— Будь напоготові!

Та це попередження було зайвим: розвідники, затиснувши в руках зброю, застигли на місці.

Кілька хвилин стояла тиша, порушувана тільки одноманітним шумом дощу. Та ось знову почулися кроки, тільки не від ворожих траншей, а десь ззаду. Пиркелабу здивувався. Невже це правда? Чи, може, то вітер, раптово повіявши, загудів десь за спиною. Ні, хтось таки йде з боку румунських позицій. Напевне, ворожі патрулі схопили якогось вартового і вже повертаються назад… Але в такому разі по грязюці ступало б більше ніг. А проте, наскільки він розуміє, до них наближається лише одна людина.

«От чортовиння! Це якийсь зрадник намагається перейти до фашистів», — подумав сержант.

Підповзаючи до кожного солдата, він наказав їм змінити місце. Тепер їхнє живе сильце повернулося до румунських окопів. Кожна хвилина чекання вже здавалася вічністю. Від нетерплячки і хвилювання солдати аж тремтіли.

А кроки все наближалися.

«Безперечно, це дезертир! — думав Пиркелабу. — Ну, що ж, негіднику, від нас не втечеш. От коли б тільки не почули німці… Проходжаєшся, дурню, як по бульвару!»

І нічний лазутчик, наче відчувши цей докір, почав іти обережніше, час від часу зупинявся прислухаючись.

Пиркелабу уявно рахував кроки, що їх відділяли:

«Двадцять… дев'ятнадцять… вісімнадцять…»

Майже біля засідки втікач, ніби передчуваючи небезпеку, зупинився, якусь мить постояв, а тоді впевнено рушив уперед. Як тільки зайшов у мішок, Рункану та ще один солдат стрибнули йому на спину й звалили на землю.

— Ні слова, а то заріжу! — затискуючи йому долонею рот, шепнув Рункану.

Але втікач сперся на лікоть, вихопив пістолет і, приклавши дуло до своїх грудей, вистрілив. Куля вилетіла через спину, зачепила плече Рункану, роздробивши йому ключицю, і застряла під лопаткою.

Постріл розбудив найближчого німецького вартового, і той, ще не опам'ятавшись від сну, дав чергу з автомата.

Пиркелабу приповз до Рункану.

— Ти поранений, Іоне?

— Так, пане студент… В плече…

— Братосин, ти понесеш Іона. Я візьму полоненого… Може, він ще живий. І гайда назад в окопи, кожен на свій риск!

То повзком, то перебіжками, поки німці опам'ятались, вони й вибралися з балки.

Тим часом у небі з'явилася ракета, і гітлерівці розпочали стрільбу. Але темрява і дощ врятували розвідників: кулі не долітали до них.

Рота, в якій воював Пиркелабу, відкрила й собі вогонь а автоматів та кулеметів.

Після перестрілки, яка тривала не більше десяти хвилин, усе замовкло, і знову чувся лише одноманітний шум дощу.

Хлопці один за одним поверталися в траншеї. Останнім прийшов сержант, несучи на собі втікача.

— Хто відсутній? — запитав він, відсапуючись.

— Всі тут. Дуже боялися за вас, пане студент.

— Поранені є?

— Тільки Іон.

— Де ти, Іоне?

— Я ось, пане студент. Не турбуйтесь. Мене вдарило в плече. Та я вважаю, що від цього не вмирають.

— Якщо ти, Братосин, ніс його сюди, то неси вже й до санбату.

— Це зайве, пане студент, я вже піду сам.

— Тоді йди! А ви, — показав він на двох солдатів, — беріть оцього і ходім до пана молодшого лейтенанта. Хочеться знати, що за здобич нам попалася…

Взявши мертвого за голову і ноги, вони попрямували разом з Пиркелабу до землянки командира взводу.

Молодший лейтенант Думбраве Собин вийшов їм назустріч.

— Це ти, Пиркелабу?

— Я, пане молодший лейтенант.

— Повернувся із здобиччю?

— Так. Тільки не знаю, з якою… Боюсь, що це якась румунська пташка.

— Цілком можливо… Є ще такі птахи, яким подобається сидіти в гітлерівському гнізді. Зараз подивимось.

Солдати внесли труп до землянки і вийшли. Молодший лейтенант Думбраве взяв каганець.

— Та він же мертвий.

— Так, пане молодший лейтенант. Я забув вам сказати…

— От чортовиння! Дивись, Пиркелабу, цей негідник у званні сержанта-тетеріста. З якої ж він частини?..

Вп'явшись очима в лице втікача, Пиркелабу вигукнув:

— Пане молодший лейтенант, я цю пику колись уже бачив… Тільки не пригадую де саме.

— Шкода, що не взяли живцем! Хто ж його вбив?

— Сам себе застрелив, з пістолета… Ця ж куля поранила й Іона Рункану. Мабуть, роздробила йому ключицю.

— Дуже жаль!.. Так негідник і уникнув суду…

Пиркелабу, не одриваючи очей від обличчя мертвого, ляснув себе долонею по лобі:

— От бісів син! Пан молодший лейтенант, я, здається, пригадав, де ми зустрічалися.

— Де?

— У штабі дивізії. Адже я кілька днів був зв'язковим.

— Правда? І ти певен у цьому?

— Присягнути не можу, але, мабуть, я не помиляюсь.

— Паскудна справа! Ти уявляєш, що було б, якби йому вдалося перейти до німців?

— Так, уявляю…

— Поглянь, може, він ще живий. А я тим часом подзвоню командирові полку.

Він побіг