Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
Сержант-тетеріст Пиркелабу Марин довго прислухався до хлюпання дощу. Про сон нічого й думати: скоро треба йти на завдання. Поряд голосно хропів солдат Рункану Іон.
«Стоїть на ногах і спить!.. Боже, до чого доводить людину війна!» — важко зітхнув сержант.
І раптом йому пригадався перший день на фронті.
… Вони зайняли позицію ввечері, а ранком уже рушили в атаку, назустріч кулям. Кілька перебіжок, і наступ захлинувся. Одержали наказ окопатися. Земля була тверда, як кремінь. Його сусід з правого боку спробував добігти до невеличкої могили, але неподалік вибухнула міна. Йому відірвало обидві ноги, пошматувало осколками живіт і руки. І тоді сержантові довелося побачити страшне видовище, як солдат з відбитими ногами обрубками закривавлених рук засовував назад у живіт кишки та інші нутрощі.
Марин почав сильно блювати і мало не знепритомнів. Потім цілий тиждень не міг взяти й шматка м'яса в рот. А пізніше й призвичаївся… Пригадався інший випадок. Тоді теж був наступ, з самого ранку. Опівдні їх зупинили… Метрів зо два лежав кінський труп, що вже дуже смердів… Над ним роєм літали великі зелені мухи… Враз Марину захотілося їсти. Він вийняв окраєць хліба і взявся його гризти, не почуваючи ніякої відрази.
І в голові вперше з'явилася думка: «Боже, до чого доводить людину війна!»
Солдат Рункану Іон похитнувся, сонний, і став коліньми в калюжу, як кінь, що спіткнувся на дорозі. А тоді піднявся, позіхнув і пошепки спитав:
— Ви спите, пане студент?
— Ні!
— А я задрімав. І побачив чудовий сон!
— Який саме, Іоне?
— Снилося, ніби лечу птицею, тільки без крил. Лечу легко-легко і час від часу махаю руками… А потім раптом кудись провалююсь. Як ти думаєш, що це за сон?
Іон зітхнув, а тоді обізвався знову:
— Ще не час вирушати, пане студент?
— Ні! Можеш трошки подрімати!
— Відлетів од мене сон!.. Ох, і погодка!..
— Так, паскудна ніч!
— Не за горами й зима… — мовив солдат, а після якоїсь мовчанки додав: — Гей! Та й гарно ж там було!
— Де?
— Уві сні!.. А вам снився коли-небудь політ?
— Снився, але давненько… Ще в дитинстві!
— Ось послухайте. У нашому селі жив досить заможний чоловік… на ім'я Лупу Матей. Він мав землю, воли, трохи лісу. А жінка його була просто красуня. Висока й струнка, як берізка… От він і потерпав за неї. Та молодиця залишилась вірною, ні разу не зрадила йому, хоч до неї залицялось чимало жевжиків. Та однієї осені в село з'явився скупник худоби. Не знаю, чим він її спокусив, але зрештою збаламутив молодицю. Правда, й сам був непоганий. І от якось вранці Матей прокидається, а жінки нема. Він до родичів, розпитував там і сям, — ніхто не бачив, наче крізь землю провалилася. Нарешті дізнався, що вона втекла з купцем. Що ж йому, бідоласі, робити? Бере цей хазяїн торбу хліба та й іде на розшуки. Цілий тиждень десь пропадав. А коли повернувся, то постарів відразу років на десять. Від горя подружив з чаркою, — днював і ночував у корчмі. Майна у нього наче й не було, пропив усе відразу. Тоді втратив і розум. Вийде, бувало, на вулицю, стане навшпиньки і вигукує, що він архангел Гавриїл, що його послала пречиста діва спонукати жінок до каяття. Ходив на пальцях, махав руками, наче крильми, і голосно кричав: «Ось я вже лечу на небо і скажу пречистій матері божій, що ви, молодиці, не каєтесь!». Примар, побачивши, що Матей зовсім з'їхав з глузду, послав його до шпиталю. Що сталося з ним потім, не знаю. Минуло вже багато років, а він так і не повернувся…
Солдат замовк. А дощ не вщухав.
— Не знаю, чи нагодиться якийсь німчура в таку погоду? Як ви думаєте, пане студент?
— Побачимо, Іоне. Може, на щастя, когось і впіймаємо…
— Може! — скривився солдат. А потім скрушно зітхнув — Зараз, пане студент, вже важче помирати. Що буде, те й буде, думав я раніше. Загинуло чимало хлопців, помру і я. А тепер війна от-от скінчиться, і дуже хочеться жити. Чого б я тільки не віддав, щоб повернутися додому. Що робитиме моя бідолашна жінка-каліка з трьома малятами, коли мене вб'ють? Досі їй допомагали мої старі. А завтра-позавтра упокояться й вони. Ну, й до того ж у краю вже настають інші порядки. Кажуть, що й нам, злидарям, усміхнеться доля. Невже це правда, пане студент?
— Так, Іоне. Нова влада за бідних…
— І землю нам дадуть?
— Авжеж!
— Я маю два погони[33]… То невже мені ще приріжуть?
— А чому б і ні? Було б тільки що ділити!
— От коли забрати землю пана Костаке… Вистачить усім, ще й зостанеться…
— Йди-но, Іоне, буди хлопців! Час уже рушати.
— Я зараз, пане студент.
Дощ уже перестав, і йти було небезпечно.
Проминувши дозорних, почали повзти. Рункану Іон попереду, а за ним посунулися інші солдати разом з сержантом-тетерістом. Добре вивчивши місцевість удень, вони не збивалися з дороги навіть у цій темряві. Пиркелабу Марин одержав завдання ще раз влаштувати засідку у балці неподалік від гітлерівських окопів. Скільки вони раніше не намагалися захопити «язика», все було даремно, — німці поводились дуже обережно.
Рункану повз у грузькому болоті, мокрий-мокрісінький від дощу і власного поту. Сунувся вперед і час від часу зупинявся, прислухаючись до навколишньої тиші.
Десь ліворуч злетіла ракета, освітивши на мить поле, зрите снарядами. Солдати припали до землі, затамувавши подих. Та раптом світло згасло, і темрява знову оповила все.
Розвідники посувалися далі. Минуло не менш години, поки вони добралися до видолинка. Пиркелабу востаннє нагадав кожному, що він мусить робити. Рункану і єфрейтор Пінтіліє залягли