Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
Барбу Васіле підступив до капітана.
— Пане капітан, прошу вас, не посилайте мене.
Смеу глянув на нього з подивом:
— Чому?
— Я хворий, пане капітан. У мене гарячка. Сьогодні ще якось ходжу, а завтра можу не встати з ліжка. Не знаю, коли і де, але я сильно простудився. Якщо їхати туди без користі, то краще вже залишитись тут. Боюсь, що помилюся десь у шифровці, і ви матимете тільки неприємності. Досі я вас не підводив, отож не беріть мене завтра. Ви ж знаєте, я ніколи не відмовлявся від роботи.
— Так, Барбу нездужає, пане капітан! — мовив Бурлаку. — Цілий день трясся, як у пропасниці. Я радив йому йти до лазарету, та він не захотів.
Капітан ще раз пильно глянув на Барбу, — той і справді видався хворим. Очі йому запали, вилиці розчервонілися від жару. Він якось згорбився і тремтів.
— Гаразд. Хай їде хтось інший.
— Дозвольте мені! — попросився Уля.
— Я згоден. А тепер ідіть спати!
Вдосвіта, о четвертій годині, Бурлаку, Уля і Пеліною вже чекали біля КП. Капітан Смеу скоро приніс шифрувальну машину.
Трохи згодом надійшли генерал Попинкаріу, начальник штабу та начальник третього оперативного відділу капітан Мегуряну.
Біля воріт стояли два відкритих автомобілі. В перший з них сіли генерал та його супутники, а в другий — капітан Смеу з хлопцями і радист. Туди ж помістили й портативну радіостанцію.
Обидві машини рушили в напрямку фронту.
Ніч була холодна. Вітер з невеличким морозцем пронизував аж до кісток. На небі зірки бліднули й гасли, зникаючи одна за одною. Зі сходу насувалися, наче величезні каракатиці, чорні хмари.
Автомобілі мчали асфальтом, і дерева, що вихоплювалися їм назустріч з імли, видавалися літаючими потворами.
Ще не розвиднілось, як вони прибули на місце. Зупинились біля самітної хатини в саду. Генерал разом з начальником штабу та капітаном Мегуряну подався пішки на артилерійський спостережний пункт.
Смеу з своїми шифрувальниками і радистом зайшли всередину. В єдиній кімнаті стояв стіл, на ньому — чорнильниця, ручка, папка з паперами. Довкола нього — кілька стільців, попід стіною — довга лава. В кутку дрімав телефоніст. Видно, він був дуже зморений, бо не прокинувся навіть тоді, коли до кімнати ввалилися шифрувальники, голосно розмовляючи і сильно стукаючи підошвами черевиків.
— Егей, солдате, вставай! — гукнув йому над вухом Бурлаку. — Жінка приїхала!
Телефоніст скочив на ноги. Вирячив почервонілі від утоми очі і, помітивши офіцера, цокнув каблуками.
— Здрастуйте!
А тоді присів на стілець і, ще очманілий від сну, з серцем узявся крутити ручку апарата. І лише коли на другому кінці провода хтось обізвався, він схаменувся.
— Ні, ні.. Я не викликав!.. — І відразу кинув трубку.
Протер очі і почав нишпорити по кишенях. Але нічого не знайшовши, повернув голову до Пеліною, який стояв найближче, і несміливо запитав:
— Не скажете, котра година?
— П'ята.
— П'ята? — здивувався телефоніст. — А в кого є куриво?
Бурлаку подав табакерку.
— Ось бери, друже!
Солдат, не кваплячись, розправив папірець, поклав на нього пучку тютюну і заходився крутити товсту цигарку. Запалив і повернув табакерку.
— Спасибі вам, пане студент!
— А з яких ви будете країв, дядьку? — спитав Бурлаку, зрадівши, що трапилася нагода поговорити.
— З Стреоань, недалеко від Путни[29]. Часом не бували?
— Ні, не доводилось, але чув, що там багато вина.
— Еге ж, вина в нас досить. Та й на смак добре! — посміхнувся солдат.
— А ви самі маєте виноградник? — розпитували далі шифрувальники.
— Невеличкий є, слава богу. А звідки ви, пане студент?
— Я моц[30], дядьку. Живу поблизу Кимпень. Але ж ви, напевне, ніколи й не чули про Кимпень.
— Ваша правда, не чув. Отож ви нащадок тих моців, що повстали на чолі з Хорією[31] проти гнобителів?
— Так!
— От і добре! Значить, ви моц. Я чув, що ці славні молодці можуть звалити собі на спину гору і перенести її на інше місце. Але, як видно, не всі моци однакові.
— Чому це? — запитав Бурлаку, вже здогадавшись, на що натякає молдаванин.
— Тільки не прогнівайтесь, пане студент!.. Ви теж, звичайно, не карлик. Але ж говорили, ніби вищих і сильніших за моців не знайдеш у всьому світі. Однак…
— Та я не справжній моц, бо семимісячник. Мама моя злякалась жандарма і народила мене передчасно.
— А щоб вам було добре, пане студент! Я теж семимісячник! От так зустріч!.. Коли після війни потрапите до Молдови, то заїдьте в Стреоань. Спитайте Штефанаке Бургеля. Мене там знає й маленька дитина. Я почастую вас вином, якого ви зроду не пили. Скоріше б уже покінчили з цими песиголовцями. Скільки люду через них загинуло. Як їх тільки носить свята земля. Хай вони згорять у пекельному вогні, прокляті людожери!
— Нічого, дядьку, вже не багато зосталося чекати. Ось-ось їм капут. Потерпіть ще трошки…
— Наче я не
