Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

— Я забув сказати вам одну річ! Барбу теж виходив тоді до клозету, слідом за Томеску…

— Треба негайно його затримати! — похопився Смеу. — Я ж вам говорив, що цей тип давно викликає у мене підозру. І ось вам найкращий доказ!..

— Не знаю, чи варто Барбу арештовувати, однак я допитаю його, — сказав Георгіу.

— А я просив би вас почекати ще кілька днів, — втрутився в розмову Уля. — Хай уже надійдуть ці відомості з генерального штабу.

— Гаразд! Я ще подумаю… Ну, ходімо додому, Смеу.

Уля якийсь час дивився вслід офіцерам, а потім і собі пішов спати.

Сподівання Улі, що лікар врятує життя Томеску, виявились даремними. Капрал, не опритомнівши, тієї ж ночі помер.

Капітан Георгіу, розсердившись, уже хотів заарештувати Барбу Васіле. Найбільше на цьому наполягав Смеу, з їдким сарказмом докоряючи начальникові другого відділу, що він слухається якогось там «цивільного».

Справа дійшла до генерала, і він викликав до себе їх обох.

Вислухавши міркування Улі і капітана Георгіу, Попинкаріу зробив такий висновок:

— Панове, ваші докази аж ніяк не можуть виправдати арешт Барбу. Ми можемо підозрівати сержанта. З цим я згоден. Але в нас є підстави не довіряти й Бурлаку. Що ж тоді робити? Затримати їх обох? Припустимо, що Барбу і є тим убивцею, якого ми розшукуємо. Але чи пощастить нам щось у нього випитати? Пан Уля має цілковиту рацію: той, хто серед білого дня застрелив молодшого лейтенанта Войнягу, а через кілька годин забив Томеску, ні в чому сам не зізнається. А тому нам не слід поспішати. Одна невеличка помилка може зіпсувати всю справу. І навпаки, пильний нагляд за Барбу гарантуватиме нас від усяких несподіванок з його боку.

Шифрувальники теж були пригнічені й перелякані. Не знаючи справжньої причини смерті Томеску, вони вважали, що ворожий лазутчик взагалі чатує лише на шифрувальників. Не забувалася тут і Улина пригода. Охоплені жахом, хлопці тільки й думали, чия ж тепер черга відправитися на той світ. Страх перед невідомою смертю змушував їх ходити разом. Один тільки Барбу не боявся нічого. Проте його товариші були переконані, що він лише вдає хороброго.

Коротше кажучи, шифрувальники зовсім занепали духом. Капітан Смеу марне намагався підбадьорити їх. Уля теж пробував підняти їхній моральний дух своєю поведінкою. Він і далі вечорами десь вештався і повертався, дуже пізно.

— Бачите, — говорив іноді хлопцям, — якщо хтось хоче заподіяти нам зле, то чому ж він не починає з мене? Це ж дуже легко зробити, бо ночі такі темні, що й на крок нічого не побачиш. Повірте! Зовсім безглуздо так боятися. Як вам тільки не соромно!

Такий докір найбільше допікав Бурлаку Александру.

— Та перестань же ти!.. Я не приховую, мені зараз боязко! Але ж це не значить, що я боягуз. Хотілося б побачити тебе під час атаки чи артилерійського обстрілу. Я певен, що ти зразу ж наклав би в штани. А я пережив це, і, запевняю тебе, кальсони мої були чисті. Я не злякався і не втік ні тоді, коли міни розсівали навколо мене осколки, ні тоді, коли від кулеметних черг люди падали, як снопи, ні тоді, коли повз мої вуха пролітали цілі рої смертоносних куль. Однак то зовсім інша справа. Тоді я знав, звідки чекати смерті, і оборонявся, як міг. А зараз не те. Тут смерть чигає на кожному кроці, і ти не знаєш, звідкіля її чекати. Тебе можуть заколоти багнетом, як це сталося з нещасним Томеску. Або от кинуть вночі у вікно гранату, і все… Я по горло наситився таким життям. Краще вже на передову. Їй-богу, відпрошуся у пана капітана і піду в піхотний полк.

Інші підтакували йому. А згодом, вирішивши, що Уля глузує з них, вони почали цуратися його. Навіть Пеліною і той вже сердився.

— Та досить тобі, хвалько, — кричав він на Улю в час суперечки. — Згадай краще прислів'я: повадився кухоль по воду ходити, поки йому вухо не відламали. Боюсь, що коли-небудь це станеться й з тобою. Якщо ти вже нажився, це твоє діло. А мені ще хочеться жити. Та зрештою коли й доведеться помирати, то я бажаю зустріти ворога віч-на-віч, як писав один поет. А бути заколотим, як та тварина, не маючи ніякої змоги оборонятися, це просто жахливо…

— Що мене найбільше обурює, — додав Мардаре, — то це цілковита безпорадність другого відділу. Подумайте тільки! Молодшого лейтенанта застрелено серед білого дня, Томеску забито трохи пізніше, а панам з другого відділу хоч би що. На якого ж біса тоді вони, коли вбивцю й досі не знайдено?

Такі розмови велися майже щовечора.

А втім, останні події спричинились до того, що шифрувальники стали в центрі уваги писарів, унтерів і навіть деяких офіцерів.

— Дивись, он вони пішли! — нетерпляче штовхав свого сусіду якийсь солдат, коли шифрувальники з'являлись на вулиці.

Перехоплюючи їхні зацікавлені погляди, хлопці поводились досить стримано. Говорили поважно, сміливо, не жартували і навмисне, тримались осторонь. У вільні години, коли на вулицях було найбільше людей, полюбляли пройтися розміреним кроком, плече в плече, наче дефілюючи перед натовпом, що радісно вітає їх за якісь героїчні діла.

А проте, поводячись так на людях, шифрувальники боялись навіть власної тіні, коли поверталися ввечері додому. Щоб затамувати страх, намагалися говорити як-найголосніше і світили на всі боки кишеньковими ліхтариками. Забігши до хати, відразу замикали двері і щільно завішували вікна. І ніхто з них не насмілювався лягти на широку лаву між вікнами, за яку вони спершу сварилися і частенько кидали жеребки, визначаючи, кому на ній спати.

Того вечора шифрувальники засиділись у штабі, чекаючи на капітана, який мав повернутися з наради від генерала.

Та ось нарешті й він. З серйозного виразу його обличчя вони зрозуміли, що Смеу приніс якісь важливі новини.

— Хлопці, — заговорив капітан, — завтра вранці троє з вас поїдуть з паном генералом