Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Група офіцерів зайшла до високої хати на головній вулиці.

Через кілька хвилин капітан Смеу покликав туди й шифрувальників.

— Ми мусимо почекати… Пан підполковник Барбат саме пише рапорт.

— Коли так, то можна й закурити, — зрадів Бурлаку, запеклий курець.

— Я краще вийду, — сказав Уля. — Хочу трохи помитися біля криниці.

Коли капітан Смеу зайшов до Попинкаріу, там велась ділова розмова.

— Я ніяк не можу збагнути, пане генерал, — мовив полковник Панайтеску, — як німці довідалися про вас. Взяли на приціл хатину, і коли б не наша артилерія… — Командир полку знітився, наче вважаючи себе прямим винуватцем останньої пригоди.

— Хто тут, крім вас, знав, що я мав прибути?

— Філіпеску і начальник розвідки, лейтенант Сендулеску.

— Телефон встановлювали ви? — звернувся командир дивізії до лейтенанта артилерії.

— Так, пане генерал! Я сам розпорядився, навіть не знаючи, навіщо це. А наказ одержав від пана капітана Севяну. Проте я певен, що йому теж нічого не було відомо.

— І все-таки хтось вибовкав. Погано у вас працює розвідка. Ви не уявляєте, як розсердиться командуючий «Орла», коли дізнається про це.

Капітан Смеу вирвав з блокнота аркуш паперу і написав:

«Пане генерал, як тільки повернемося на КП, викличіть, будь ласка, мене, капітана Георгіу та Улю. Я тоді й скажу, хто передав німцям цю інформацію».

Генерал прочитав записку і порвав її на клаптики. Його обличчя спохмурніло.

— Та про це, Панайтеску, ми поговоримо пізніше. А зараз до роботи. Лейтенант, ви принесли сюди план розташування ворожих об'єктів?

— Звичайно, пане генерал! — І артилерист, поспішно вийнявши з планшета схему, подав її командуючому.

Генерал засідав з офіцерами до обіду.

Рапорт штабові армії виявився досить великим, шифрування забрало більше години.

Обидві машини повернулися на КП дивізії вже смерком.

Через годину у генерала зібралися капітан Георгіу, капітан Смеу, Уля і начальник штабу підполковник Барбат.

— Я скликав вас, — заговорив Попинкаріу, — за проханням капітана Смеу. Сподіваюсь, ви, Георгіу, уже знаєте про нашу вранішню пригоду. Безперечно, німцям було відомо, що я приїду туди. Більше того, вони знали, в якій хаті ми розташуємось. Капітан Смеу, здається, може назвати нам прізвище інформатора. Чи не так, капітане?

— Точно, пане генерал!

— Ми вас слухаємо!

— Вчора ввечері, одержавши ваш наказ, я зібрав своїх хлопців і сказав, хто мусить їхати. Серед інших я назвав і Барбу Васіле, бажаючи не залишати його без нагляду. Та, на превеликий подив, Барбу попросив замінити його кимсь іншим, посилаючись на нездужання. Звичайно, я погодився, бо він таки видався мені хворим. Замість нього поїхав Уля. І що з нами трапилось? Мало не загинули. Ми певні, що німецькі артилеристи не випадково обстріляли ту хатину. Гітлерівців поінформували про нас… І тут виникає законне питання: чому Барбу відмовився їхати? Чим ми можемо довести, що він не симулював хвороби? Подумайте, панове! Забито Томеску, і на місці вбивства начебто випадково побував Барбу. Німці, маючи точну інформацію про приїзд групи офіцерів разом з командиром дивізії, відкривають по них гарматний вогонь, і той же Барбу, щоб уникнути артобстрілу, раптом захворює. Погодьтеся зі мною, дуже дивний збіг обставин. Що нам відомо ще про Барбу? Він проситься на передову і зовсім не з патріотичних почуттів. Більше того, в нас є підстави вважати, що цей тип в 1939 році побував у Німеччині. Отже, панове, нам треба вже кінчати з Барбу. Пан Уля досі не давав згоди на його арешт. Не знаю, чи буде він триматися свого і після сьогоднішньої події. Ви чекаєте якихось відомостей про Барбу. Одержимо ми їх чи ні, але вони не такі вже й важливі. Для мене ясно: Барбу треба негайно заарештувати. Оце й усе, що я хотів сказати, пане генерал.

Капітан Георгіу вийняв з кишені аркуш паперу.

— Дозвольте, пане генерал, повідомити вам, що я вже одержав відповідь з генерального штабу.

— Тим краще… Тепер нам легше буде прийняти якесь рішення. І цей відзив, напевне, досить прихильний?

— Навпаки, пане генерал…

Уля Михай, відвертаючи очі од капітана Смеу, погасив щойно запалену цигарку.

— Як вам відомо, — мовив начальник другого відділу, — пана Улю цікавило, чи продаються в Румунії карти, які він побачив у Барбу. Відповідь негативна — ні.

— Цікаво! — зауважив капітан Смеу, намагаючись перехопити погляд Улі. Але капрал узявся витирати рукавом кітеля пляму на столі.

— Однак це й не так важливо. Цікавішим є друге повідомлення. Генеральний штаб підтверджує, що Барбу жив-таки в Німеччині. Коли саме — невідомо. В листі Стояна, приятеля Пеліною, значиться 1939 рік. Нам сповіщають, що Барбу Васіле був легіонером[32]. І в 1938 році раптом зник. Зараз уже відомо, що він побував у Німеччині, а на початку війни добровільно пішов на фронт. Нам радять не доручати Барбу ніяких важливих справ. А якщо він провинився у чомусь або викликав якусь підозру, пишуть з генерального штабу, то ми мусимо негайно його заарештувати. В штабі «Орла» йому буде вчинено суворий допит. Такий короткий зміст цього повідомлення. Я вважаю, що, маючи оці відомості, нам конче треба заарештувати Барбу.

— На цей раз, — додав капітан Смеу з явним глузуванням, — мабуть, і пан Уля погодиться з нами. Чи не так?

— Мене збивають з пуття три моменти, — заговорив Уля, все ще витираючи рукавом пляму на столі. — Перше моє питання: яким чином Барбу зміг дізнатися, де саме ви зупинитеся? По-друге: як він зумів сповістити про це німцям? І третє: хіба сержант не знав, що його відмова їхати на передову під приводом хвороби викличе у нас підозру? Ось це мене й збиває з пантелику.

— Коли ми поставимо собі за мету будь-якою ціною виправдати Барбу, — похопився капітан Смеу, — то знайдемо не три, а тридцять заперечень, дорогий Уля.