Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
Хлопців з шифрувального також ненавиджу. Між ними і мною — безодня. І це цілком природно. Я ж у тому світі, який інші зараз з усіх сил намагаються повалити, не був простим споглядачем. А вони залишились осторонь, і тому зараз чисті. Та віднині вже не сидітимуть склавши руки. Хоч багато чого ще добре не розуміють, однак цікавляться і захоплюються всім новим, незвичайним, всім революційним.
За це я їх і ненавиджу. Ненавиджу за їхній оптимізм, за мрії, зв'язані з майбутнім. Завтра для них — це день, коли німців буде розбито (тут нема жодного, хто не прагнув би цього) і вони зможуть повернутися додому. Для більшості з них «додому» — поняття дуже відносне. От взяти Мардаре. Його війна застала на останньому курсі університету. Дім? Студентський гуртожиток! Їжа? Студентська їдальня!.. Перспектива? Диплом юриста!.. А послухай його, з яким захопленням говорить він про це облудне і обманливе «завтра». Так, як Мардаре, думають всі. «Завтра» для одного — це праця вчителя в злиденному гірському селі, для другого — невеличка посада в міністерстві чи в якійсь іншій установі і, нарешті, для третього — марна біганина з портфелем під пахвою довгими коридорами суду в пошуках якого-небудь клієнта, що прийде дошукуватися правди туди, де вона насправді належить сильнішим.
Запитую себе, — звідки цей оптимізм і ця віра у туманне «завтра»? Здається, що й відповідь уже знайшов. Вони вірять у краще майбутнє, бо не почувають за собою ніякої провини. Перед ними не постає питання: «Коли ж прийде моя черга?».
От за що я їх ненавиджу! І не маючи змоги відверто висловити свого почуття, я лише кепкую з них. Не пропускаю жодної нагоди, щоб когось не ущипнути. Хотілося б, щоб вони сердились, кляли мене, накидались з кулаками. Тоді б я відчув, що мої шпильки попали в ціль. Однак це буває дуже рідко, бо вони пояснюють усе моєю запальною вдачею. Вважають, що не існує людини без вад. Які ж у мене вади? Глузування, іронія й сарказм. Коротше кажучи, на їхню думку, я в'їдлива й дошкульна людина, не гірша за інших. І от ця поблажливість і обурює мене, викликає ще більшу ненависть. Я саме й ненавиджу їх за те, що вони набагато кращі і вищі за мене.
Бачиш, я пишу тобі, нічого не приховуючи. Перечитавши все спочатку, аж злякався за свою сміливість. Та ти мене зрозумій: інакше я не можу!.. Уяви собі моє теперішнє становище. Думати місяцями про одне й те ж, сушити собі голову і не мати з ким поділитися своєю тривогою. Та ось трапилась нагода відкритися перед тобою хоч у листі. І я дуже зрадів. Нарешті можу «висповідатися» єдиній душі, яка, добре знаючи мене, все зрозуміє і не осудить.
Ця пекуча потреба була сильнішою за страх перед можливим викриттям. А проте небезпеки ніякої поки що й нема. Той, кому я маю передати цей лист, надто чесний для того, щоб прочитати його.
Люба моя, це остання моя звістка звідси. Хто зна, може, колись у майбутньому й зустрінемось. А чому може? Бо в ту мить, коли я вже втратив усяку надію, з'явився єдиний шанс на врятування. Якби я вірив у бога та чортів, то подумав би, що сам сатана прийшов мені на поміч.
Та краще вже розповісти тобі… Кілька днів тому один військовий, що також працює в нашому штабі, завів зі мною досить нудну розмову — уяви собі — про астрономію. Слово по слову, і ми заговорили про війну та перспективи миру, про становище в Румунії тощо. І кінець кінцем, на превеликий подив, досі не знайомий мені співрозмовник розповів з усіма подробицями про ту зловісну пригоду в Яссах. А потім досить категорично заявив, що коли я хочу приховати це від другого відділу, то мушу погодитись на його пропозицію.
…І як ти думаєш, чого він забажав? Щоб я, при його допомозі, перейшов до німців. Можеш собі уявити, як мене обрадувала така пропозиція, хоч зовні я цього й не показав. Він запевнив, що знає таке місце, де можна перейти фронт без будь-якого риску. Пообіцяв сам провести мене туди і дати ще й інші поради… на майбутнє.
Коли я запитав про час втечі, він відповів, що найбільше через сорок вісім годин, а може, й раніше. Прощаючись, звернув мою увагу на ті неприємні наслідки, які чекають мене, коли я здумаю розповісти комусь про нашу розмову. Я взявся заспокоювати його. А втім, він і так був певен, що я не скажу нікому ні слова.
Таким чипом, люба моя, я чекаю сигналу. Незважаючи на всі його запевнення, розумію, що риск великий. Однак я зважився. До того ж думаю, що й він зробить усе можливе, щоб моя втеча вдалася. Адже тут і його життя поставлено на карту!
Вся ця історія видається трохи сенсаційною… Отож уяви моє задоволення, яке я почуваю тепер, знаючи, що під носом у другого відділу орудує німецький шпигун. Цей тип почуває себе в повній безпеці, бо навіть сам чорт — пробач мені за такий вираз! — не зміг би його запідозрити. Як тільки подумаю про це, хочеться сміятися й стрибати. Забавно, — ти теж мусиш визнати, — дивитися, як шпигун обдурює всіх, видаючи себе за чесну і віддану їм людину!..
Тепер ти розумієш, чому я вважаю цей свій лист останнім. Чи вдасться моя спроба, — один лише бог знає!.. Коли пощастить перейти фронт і перебратися до Німеччини, то я знайду якусь можливість повідомити, де мене можна знайти, якщо ти захочеш і сама втекти за кордон. Певен, що випаде нагода надіслати звістку: нам часто доводиться зустрічати румунських біженців, які повертаються зараз додому. Отож коли захочеш бути зі мною, то приїдеш.
Дорога моя Ралуко, чи побачу я ще тебе? Люблю до безтями і, що б не сталося, ніколи не перестану кохати. Твоя фотокарточка й там буде для мене єдиною втіхою і надією. Тільки її беру з собою. Ба ні, я понесу ще й інше: згадку про ті щасливі хвилини, які
