Блудниця вавилонська - Галина Тимофіївна Тарасюк

— Хочу! Хочу, матінко! Ще й як хочу! — нахабно заволав душогуб, розмазуючи по фізіономії пил далеких доріг.

— А чи ти, враже роду чоловічеського, перед тим, як приповзти сюди, читав книжки преподобної Марсалії, чи сповняв учення її? — допитувалась просвітлена.

— Авжеж! Авжеж! Сповнив, матінко! У печерах монастирських жив, поклони бив, сиру землю їв! — І душогубець нахабно повернув до зали брудну мармизу земного черва, демонструючи жестами, як він «поклони бив, сиру землю їв».

Зал полегшено перевів подих, але не поспішав співчувати страшному чікатілу. «Гаразд, цей гріхами лютими заслужив кару Божу, думав кожен, а мені за що муки такі? Жив чесно, бідно, не крав, не вбивав…».

Провидиця ніби відчула настрій присутніх або думки прочитала, бо звернулася до них з гнівною проповіддю, як з амвона:

— Кожен з нас бачить скалку в чужому оці, а у власному колоди не бачить. Чужі прогрішення засуджує, а свої виправдовує тим, що то життя і обставини змушують його грішити-блудити. І тим самим ще більше грішить, нарікаючи: за що на мене хвороби і муки тілесні наслані, коли я не винен у гріхах своїх? А цей нещасний душогуб кається перед усім народом і тим він чесніший за вас усіх!

Покаменувавши заблудлих, велика спасителька наказала маніяку:

— Підійди до мене, грішнику!

— Не можу, — заридав душогуб. — Обезножений я, обезручени-ги-ги-гий…

— Вставай і йди! — наказала суворо Марсалія, пропікаючи каліку палаючими очима, і той, підкоряючись її магнетичному погляду, потягнувся вперед, вчепився руками за борт рампи, перекинув важке тіло на сцену і, впираючись ліктями та звиваючись усім тілом, поповз до божественно сяючої у темряві, як статуя американської Свободи, цілительки.

Зал знову заціпенів у чеканні. Тисячі пар очей стежили за пересуванням нещасного Митрофана, що звивався не гірше черв’яка, розполовиненого заступом. Нарешті його розколошкана чорна голова торкнулася білосніжного подолу. Марсалія царствено схилилася і торкнулася рукою скуйовдженого тім’я, наказуючи:

— Встань і йди!

— Не можу, матінко, — все ще не вірив у чудо розпростертий долічерева під омофором сяючої Марсалиної підтички важенний і теменний від гріхів Митрофан.

Зал чекав. І тоді Марсалія втретє наказала тремтячим, низьким від напруги нелюдської голосом:

— Устань і йди!

І Митрофан… зачав боязко підійматися спочатку на одне, а потім на друге коліно, далі, ставши рачки, декілька хвилин випробовував терпіння онімілої публіки і раптом… О Боже! Став на рівні! Ожив, як біблійний Лазар, зцілений Ісусом!

— Ось він, син твій блудний Митрофан, старче, всіма покинутий, прийми його! — зі сльозами в голосі звернулася пророчиця до кількох бомжуватого вигляду дідків у перших рядах, що аж затряслися від радісної перспективи запізнілого батьківства.

Розчулена чужим щастям зала захоплено заридала, застогнала, заплескала в долоні, хитнулася вперед, накочуючись хвилею розбудженої стихії на подіум. Сотні нещасних, спраглих чуда, кинулись до осяяної Марсалії… але тут же, зметені охоронцями, попадали просто на голови друзям по нещастю.

Утворилася «мала купа, давай слупа»…

Решта охоронців, як хорти на прив’язі, сопіли за лаштунками, чекаючи наказу розметати-розкидати навсібіч той живий безумний клубок. Марсалія, звикла до вибухів масового психозу, повільно й велично звела до стелі очі та руки, і, перекрикуючи «содом і гоморру», закричала:

— Чудо! Чудо звершилося! Велике чудо! Лазар ожив! Ви бачили, грішники?! Цей чоловік зцілився, бо покаявся! Кайтеся, нечестивці, кайтеся! А ти, прощений і зцілений! Ти, що вірою смерть поправ, йди і неси світові благу вість про велику Марсалію, просвітлену силами космічними на спасіння роду людського!

Ажіотаж під сценою, придушений охоронцями, трохи притих, зате тріумфували задні ряди, які не бачили побоїща, і переповнений, наелектризований балкон, якого бійка ще більше розпалила.

Але тільки-но зцілений Митрофан, остерігаючись бути роздертим ошалілою від надії юрбою, став задкувати за сцену, як рокіт зали навпіл розчахнув жіночий зойк:

— Миколо! Бійся Бога, Миколо! Нащо ти так ганьбишся! Душогубом прикидаєшся! Дітей позориш?!!

Митрофан озирнувся і очам не повірив: біля дверей стояла… О Боже! Його Оксана із синочком Ігорьочком на руках! Митрофан остовпів: звідки?! Він же відвіз її за сотні кілометрів звідси, на Волинь аж під Польщу!.. До її мами… І тут щойно зціленого мало знов не спаралізувало: біля дружини… стояла її мама, а його теща триклята!.. Нє, він таки допився добілочки, бо де вони могли взятися у херсонських степах та ще й з дитиною?! Але ні, він ясно бачить, як теща гребе натовпом, наче водою, підбираючись все ближче й ближче до сцени. І це була реальність, страшніша від психонаркодиспансеру.

І Митрофан рвонув було за сцену, але, не потрапивши куди слід, заплутався-заборсався у важких від пилу синіх оксамитах лаштунків. У залі почулося несміливе хихикання, кахикання. Тим часом теща, побачивши, що зять от-от накиває п’ятами, зарепетувала, як несамовита, звертаючись по черзі до Митрофана і народу:

— Стій, негіднику! Стій, безстиднику! Люди добрі, цей чоловік ніякий не Митрофан і не каліка! І не душогуб! Це, людоньки добрі, Микола, шлюбний чоловік ось сеї бідної жіночки і батько сеї нещасної дитинки! Украдений отою злодійкою, отою блудницею вавилонською, що он-о стоїть, безсовісна, та безсовісно вам усім туману в очі напускає! Це вона йому поробила, вона його з розуму звела, навчила брехати! Люди, не вірте їй! Та на ній клейма нема де ставити — така свята! Розлучнице клята, віддай батька дитині! Будь ти проклята, брехухо! Доки ти людям голови будеш дурити та залякувати?! Ти сама — гірше блудниці вавилонської! Миколо, схаменися! Покайся, Миколо!

Митрофан-Микола не рухався. Висів мертвим павуком на синій лискучій завісі і з життям прощався, бо саме в цю хвилину його намагалися відчепити від оксамитів розлючені охоронці, але він не відчіплювався, бо зловісне шипіння Родіона по той бік лаштунків: «Остав занавєс, дурак», — нічого доброго не віщувало.

Народ у залі, вражений нечуваними звинуваченнями Митрофанової тещі, розгубився,