Кров і правда - Alina Pero

Двигун байка м’яко загудів, коли я з’їхав із головної дороги й звернув у знайомий двір.

Дім дитинства.

Невеликий, але затишний. Колись я мріяв про власну квартиру в центрі, про життя без старих шпалер і скрипучих сходів. Але тепер усе, що мене хвилювало, – щоб це життя не зупинилося для Дані.

Щоб у нього був шанс.

Я заглушив двигун, зняв шолом і на мить завмер.

Глибокий вдих. Видих.

В кишені конверт із грошима – ті самі, які я виборов своїми кулаками.

Але мама й тато ніколи не дізнаються, звідки вони.

Я піднявся на ґанок і постукав.

— Артем! – мама відкрила двері й одразу притиснула мене до себе. – Заходь, синку! Як ти? Чому так рідко приїжджаєш?

— Робота, мам, – я обережно обійняв її у відповідь і зробив крок усередину.

Батько сидів за столом, гортав газету, але, побачивши мене, відклав її й кивнув:

— Давно тебе не було, синку.

— Та знаєш, роботи навалилося, клієнтів багато.

Я швидко змінив тему, поки не почались розпитування.

— Як Даня?

Мама сумно зітхнула.

— Без змін. Лікування тримає його стан стабільним, але…

Вона не договорила, але я знав, що хотіла сказати.

"Але цього замало."

— До речі, ось, – я дістав конверт і простягнув їй. – Це аванс. Нарешті виплатили, трохи премію накинули. Думаю, цього вистачить на наступний курс ліків.

Очі мами заблищали.

— Синку… Ти ж і сам повинен щось мати!

— Маю, мам. Все добре.

Я намагався говорити спокійно, але всередині мене розривало.

Ця брехня стала звичною.

Кожного разу, коли я віддавав їм гроші, у вухах лунав звук ударів – моїх і по мені.

— Дякую, Артеме, – тато взяв маму за руку. – Ти для нас справжня опора.

Я тільки кивнув.

— Я до Дані загляну.

Піднявся сходами нагору, постукав у знайому кімнату й, не чекаючи відповіді, зайшов.

Даня.

16 років. Блідий, худий, але все та ж впертість у погляді.

— Йо, брате, – він слабо усміхнувся. – Що, зайшов перевірити, чи я ще живий?

— Ще раз так скажеш – отримаєш, – буркнув я, сідаючи на край його ліжка.

— Ти вже звик вирішувати все кулаками? – він хитро примружився.

Моє серце на мить завмерло.

Він знає?

— Та які там кулаки, – я знизав плечима. – Ремонтую машини, а після роботи валюсь з ніг від втоми.

Він уважно дивився на мене, ніби щось зважував у голові.

— Я тобі не вірю, Артеме.

Я змусив себе посміхнутися.

— Та ну? І що ж я приховую?

— Не знаю. Але ти не просто механік.

Я відвернувся до вікна, щоб він не побачив, як напружилися мої щелепи.

— Не мороч собі голову, братику. Думай про те, як видужати.

Він зітхнув.

— Ти завжди мене захищав. Навіть зараз. Але я не хочу, щоб ти жертвував собою.

Я стиснув кулаки, щоб стримати емоції.

— Я не жертвую. Я борюся. І я виграю.

Він уважно глянув на мене.

— Обіцяєш?

Я кивнув.

— Обіцяю.

Але я не сказав, якою ціною.