Кров і правда - Alina Pero

Крапка.

Я провела пальцями по клавіатурі, ще раз перечитуючи останній абзац. Готово.

Стаття про корупційні схеми, які тягнулися корінням у темні закутки міста, нарешті дописана. Зітхнувши, я швидко зберегла файл, роздрукувала сторінку і, схопивши її, вийшла з кабінету.

Головний редактор уже чекав.

— Романенко, знову полізла в осине гніздо? – він глянув на мене поверх окулярів, приймаючи текст.

— А що робити? Хтось же має це робити, правда? – усміхнулася я, але в очах чоловіка читався суміш скептицизму і занепокоєння.

Він нічого не відповів, тільки кивнув.

Я вийшла з офісу і вдихнула тепле вечірнє повітря.

День видався спекотним, але зараз вечірня прохолода приємно огортала шкіру. Замість таксі я вирішила пройтися пішки – після дня, проведеного за комп’ютером, це було саме те, що потрібно.

Місто жило своїм звичним життям: у парку гуляли сім’ї, закохані парочки йшли, тримаючись за руки, десь лунав сміх, а неподалік вуличний музикант грав на гітарі.

Я йшла знайомими вулицями, заглибившись у свої думки.

Але щось було не так.

Спочатку я не звернула уваги, але потім помітила – за мною йдуть.

Я зупинилася біля вітрини магазину, зробивши вигляд, що розглядаю щось у вікні. Кроки позаду теж сповільнилися.

Холодний клубок напруги з’явився в грудях.

Я рушила далі, прискоривши ходу.

Кроки – теж.

Чорт.

Я краєм ока глянула на відображення у склі – троє. Молоді, спортивної статури. Один усміхався сам до себе, другий поправляв рукава футболки, третій дивився прямо на мене.

Я знала цю схему. Спочатку легкі жарти, потім нахабство, а якщо не реагуєш – вони стають ще агресивнішими.

Перехрестя було далеко, людей поруч – майже немає.

Раптом один із них пришвидшився і наздогнав мене.

— Гей, красуне, така пізня година, а ти одна. Це небезпечно.

Я стиснула губи і проігнорувала його.

— Ой, яка горда, – засміявся інший. – Не будь такою холодною, ми просто хочемо познайомитися.

— Не цікаво, – відповіла я, пришвидшуючи крок.

Вони переглянулися між собою, і один із них схопив мене за лікоть.

— Ой, ну навіщо так грубо? Ми ж чемно до тебе.

Тепер серце справді застукало в грудях.

Я спробувала вирватися, але його хватка була сильнішою, ніж здавалося.

— Відпусти, – голос мій звучав твердо, хоча всередині все хололо від страху.

— А якщо ні?

Я вже хотіла закричати, як раптом…

— Ей!

Глибокий, впевнений голос, що пробився крізь шум вулиці.

Я повернула голову.

На тротуарі, в кількох метрах від нас, стояв високий хлопець у темній футболці. Міцний, широкоплечий, упевнений.

Його погляд вп’явся в нападників, а обличчя не виражало нічого, окрім тихої загрози.

Він зробив крок уперед.

— Відпустіть її.

Нападники на секунду задумалися, а потім розсміялися.

— А ти хто такий?

Він не відповів. Просто подивився на них так, що навіть я відчула, як у повітрі змінилася напруга.

Мої кривдники не знали, що цей хлопець не просто перехожий.