Кров і правда - Alina Pero

Гарячий ароматний ковток – і я відчула, як тепло розливається всередині.

Кава була міцною, насиченою, і саме такою, як мені було потрібно після неспокійної ночі.

Рука мимоволі торкнулася місця, де на лікті лишився слабкий слід відчутого вчора страху.

Троє хуліганів. Чужі руки, що намагалися мене схопити. А потім – він.

Чоловік, що виник нізвідки, розібрався з нападниками й так само швидко зник у темряві.

Хто він?

Я струсила голову, відганяючи ці думки, і повернулася до реальності.

Редакція.

Ранковий гомін, стукіт клавіатур, телефонні дзвінки.

Я стояла біля кавового апарата й ловила уривки розмов колег.

— Ти бачила останню статтю про фінансову аферу в мерії? – запитала Марина, моя колега.

— Так, але там усе якось розмите. Ніяких конкретних фактів.

— Та воно й не дивно. Всі бояться зачіпати великі справи.

Я ледь помітно стисла губи.

Страх. Ось що керувало багатьма журналістами.

Але не мною.

Мої статті завжди були про правду. Незручну, жорстку, небезпечну правду.

Саме тому мені погрожували, саме тому вчорашній напад міг бути не випадковістю.

Я зробила ковток кави й рушила до кабінету головного редактора.

— Романенко! – гукнув він, щойно я постукала у двері.

Я зайшла всередину.

Редактор – чоловік років п’ятдесяти, із сивиною на скронях і втомленим поглядом – підняв на мене очі.

— Що там у тебе?

— Останній матеріал про фінансові махінації в міському управлінні. Ви казали, що хочете гучних справ, ось вона.

Він потер підборіддя, перегортаючи надруковані сторінки.

— Це добре. Але потрібен гачок. Щось таке, що зачепить читача. Цифри – це нудно. Люди люблять сенсації. Драму. Щось таке… небезпечне.

Я задумалася.

Небезпечне…

Що може бути більш небезпечним, ніж те, що я вже розслідувала?

І раптом пазл склався.

Підпільні бої.

Я вже натрапляла на згадки про них у своїх матеріалах, але тоді це здавалося лише частиною великої картини.

Але що, якщо вони – це ключ?

Що, якщо саме через них відмиваються брудні гроші?

Може, там, у темних підвалах, ховається правда, яку я шукаю?

— Ви праві, – повільно сказала я, дивлячись на редактора. – Потрібна сенсація. І я її знайду.

Він підняв брову.

— Щось уже придумала?

— Є одна ідея. Але спершу треба дізнатися більше.

Він усміхнувся.

— Обережно, Романенко. Відчуваю, що ти знову влізеш у щось небезпечне.

Я усміхнулася у відповідь.

— Як завжди.

Вийшовши з кабінету, я вже знала, що робити.

Треба знайти цей клуб.

І побачити все на власні очі.