Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

погодитися із задумом Юрія, щоб почати заходи стосовно повернення на Поділля. Обурилася, коли нагадав їй на українофільство. Пояснював, як дитині: поляків вивезли в Сибір, бо були поляками. Українців не вивозили. Отже, мабуть справді, як українка має право повернутися! Повернутися разом із малим! Потім, дасть Бог, Юрій також знайде на це якийсь спосіб. Боже! Щоб то було, якби так раптом опинитися в Касперівцях! Вересень! Дині, кавуни, виноград, абрикоси, персики, груші, яблука! Віджив, одужав би мій Андрійко... Мама, дорога мама, та допіру внуком втішилася би. Батько? Ну саме, що з батьком? Адже прокляв її, відрікся звироднілої, яка втекла з дому. Ляхові дитину народила. Навіть на її листа не зволили відповісти.

Не призналася чоловікові, що ще весною вислала батькам листа з Калючого. Боялася, що гордий Юрій, відкинутий її батьком, не буде цим задоволений. А намовив її вислати листа Буковський, в бригаді якого працювала. Буковський був українцем з-під Житомира. У Сибір потрапив, переселений у тридцять сьомому році.

Наталка обтесувала сосновий дрюк і під носом наспівувала по-українськи, що їй якраз слина на язик принесла: «Ой на ставі, на ставку дві вудки в рядочку»... Буковський, непомічений, підійшов, доспівав: «То собі мати дочекала, що дочка в віночку»... і запитав:

— Українка?

— Невже це так важливо?

— Важливо, неважливо, але соромитись також нема чого. Наприклад я не соромлюсь, що я українець.

— Я не сказала, що соромлюсь.

Не було поспіху, ніхто їм якраз не заважав і так слово за словом поговорили собі про життя. І, мабуть, диявол якийсь її спокусив, що йому про свою сім’ю розповіла і про те, як вона, українка, опинилася разом із поляками в Сибіру. Буковського нічого особливо не дивувало. Від того дня, якщо тільки трапилася нагода, Буковський наодинці з Наталкою заговорював до неї по-українськи. Незабаром також зрозуміла, що не про розмову йому йдеться. Буковський все настирливіше почав залицятися до неї. Якогось дня використав нагоду, догнав її на узбіччі, притиснув до дерева і намагався поцілувати. Вирвалася і без слова стрільнула йому в обличчя. Не розгнівався. Повернув усе в жарт. Але від тої пори дав їй спокій. Колись знов зачепив Наталку. Насторожилася, приготувалася до оборони.

— От, козачка! Навіть до неї не підходь, бо не запитає, навіщо, тільки спочатку баньки тобі видряпає!

— А щоб ви знали.

— Шкода, дуже шкода, бо пара могла б з нас бути, що го-го! Але жарти в сторону, козачко, завтра до дружини, у Тайшет їду.

— Добре, що ви собі про дружину пригадали.

— Не будь злосливою, бо я таким не є, образи жодної не приховую. Краще напиши два слова матері, хай знає, що живеш. Візьму листа до Тайшета і кину в скриньку. Це хотів я тобі сказати.

— Нам недозволено писати.

— Мабуть, нікому не вибовкаєшся?

— А як нас піймають?

— Не бійся, це вже моя справа.

Далася спокусити цій несподіваній нагоді. В таємниці від чоловіка накреслила кілька речень до матері, написала адресу і віддала листа Буковському. Після повернення з Тайшета підтвердив, що листа кинув до скриньки. Більше до цієї справи не поверталися. Минав час, відповіді на листа не було. Може, комендатура її затримала? А може, не хотіли відписати?

Ще одну справу Наталка від чоловіка затаїла. Значно від тієї з листом серйознішу. Недавню, яка мучила її сумління, не давала ні хвилини спокою. А ще гірше, не знала, як з неї виплутатись.

Заступник коменданта викликав Наталку часто і кожну розмову починав з того, що хоч дозволу на її повернення на Поділля ще нема, але треба мати надію і терпеливо чекати. Саме стосовно цієї справи хоче з’ясувати з Наталкою це й те. Швидко зорієнтувалася, що Савчука найбільше інтересує воєнне минуле чоловіка. Розпитував її також докладно про людей з барака. Цікавило його, що люди говорять, що думають про своє майбутнє, що гадають стосовно СРСР і радянської влади. Почав її також випитувати про справу Корчинського.

— Той Корчинський і тих двоє, ну та єврейка і той студент, які дітей вчили і антирадянську діяльність проводили, у вашому бараку мешкали?

Наталка підняла голову, немов проснулася від хвилинного заціпеніння.

— Лише тепер я зрозуміла, до чого ви прямуєте! То що? Донощицю, шпига хочете собі з мене зробити?

Савчук криво всміхнувся і сягнув по цигарку, запалив, випустив дим під стелю.

— Пані Наталко! Чому так різко? Чому відразу так негарно пані про мене й про себе думає? Відразу якийсь там донощик, шпиг? А може, це просто називається лояльність радянського громадянина щодо своєї радянської влади? Пані мене розуміє? Ну то даймо собі відповідь на кілька основних питань: ви радянська громадянка?

— Ніби так, але...

— Хвилиночку. Хочете повернутися з синком на визволену з-під панського, польського утиску радянську Україну?

— Ну так. Звичайно, що хочу.

— Ну, бачите. Ви радянська громадянка українського походження, хочете повертати на радянську Україну, так?

— Так.