Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Пашка ні свята картинка, ні дідусева молитва не дивували, бо добре пам’ятав, як молилася його бабуся. Відламав шматок пластиря.

— Поляки також моляться. Але хрестяться інакше, не по-нашому.

— Бог, Пашо, є один!

— А звідки ж то відомо, що він є, цей Бог? Поляки, наприклад, моляться і моляться, а вмирають як мухи. Якби той Бог був...

Старий розгнівався.

— Не богохульствуй, Пашко! Не гніви Бога. Прийде час, сам усе зрозумієш. Заки від Бога почнеш вимагати, почни з людей, сам до себе придивися.

Слідопитів було п’ятеро: Савчук, Сєдих, двоє молодих солдатів, з яких один вів двох в’ючних коней, та дідусь Федосій. Були також дві дідусеві лайки, які, один раз піймавши слід, вже його не відпускали.

— На дикого звіра полюю, а не на людину! — рознервувався старий, коли Сєдих від імені коменданта прийшов просити його допомогти у вистежуванні утікачів.

— Вони гірші від дикого звіра! Матір дітей холоднокровно убили. Трійко сиріт залишилося.

— Жалю в мене не викликай! А звідки та впевненість, що то вони? Той твій комендант за різними людьми по тайзі женеться.

— Він такий мій, як і ваш. Але на цей раз женеться за тими, що треба. Я б їх сам, ось цими руками!

— Схаменись, Пашко. Ніколи не заміщай Господа Бога.

Телеграма з Тайшета повідомляла, що з карного табору в Солянці втекло двоє грізних рецидивістів, покараних за грабежі та вбивства: Носов і Глибін. Убили вартового, забрали в нього гвинтівку. Готові на все, походять з центральної Росії і захотять дістатися до залізниці. Були подані також їхні описи.

Федосій почав розшуки від берега Пойми. Там були найвиразніші сліди. І то не лише людських ступенів, але також надломаних кущів і гілок. Покликав собак і дав їм понюхати шматок халата, знайдений на місці убивства. Нюхали завзято, відштовхувались взаємно, погавкували, потягували носами по слідах, споглядали на свого пана, сигналізуючи йому про свою готовність.

— Шукати, Крошко, шукати! Пішли, мої любі!

Собаки рушили! Крошка, чорно-біла сучка, висліджувала перша і впевнено вела по слідах. Страхував її брудно-сірий Пік, омітаючий зигзагами всілякі відскоки. Люди насилу за ними встигали. Сліди вели у верхів’я ріки, у невеликій віддалі від берега. Втікачі, видно, боялись заблукати в тайзі, воліли держатися ріки, яка могла запровадити їх аж до Тайшета. Собаки вистежували витривало і затрималися тільки на березі притоки, яка впадала у Пойму. Це була досить широка річка, глибока, з мутними вирами. Не було способу переправитися через неї на ходу, треба було робити пліт або йти вгору з надією, що траплять на брід. Сліди вказували, що висліджувані зважилися на це останнє і пішли у верхів’я ріки. Річка називалася Болотна. По обох її берегах кілометрами тяглися зарослі кущами болотяні вири. Собаки зяяли від втоми, сліпли від мошки, яка вижирала їм очі, але послушні ловецькому інстинктові — все йшли по слідах. Наближувався полудень, на болотах було парко і жарко. Федосій признав, що треба дати собакам відпочити. А при нагоді порадитися. Затримав собак, повитирав їм закривавлені, обліплені мошкою баньки, кинув по шматку сушеного м’яса із лося. В’ючні коні відганялися хвостами, терли лоби об дерева, тягли до води. Люди присіли в тіні. Мовчали. Чекали, що скаже Федосій. Відізвався більш ніж за хвилину.

— Все це пізно! Третій день йде. Щось мені здається, що вони цих місць не знають. Не повинні цими напрямками йти. Тут нема жодної дороги. Йдуть у верхів’я Болотної, а там непрохідні мочарі, через які тільки птах перелетить. А вони йдуть. Ну то ми за ними. Але коней мусимо тут залишити, далі не впораємося.

Йшли у верхів’я Болотної обережніше, зі зброєю, готовою до пострілу. З кожним кілометром заглиблювалися у щораз більш похмуру, порослу хирлявими кущами болотисту рівнину. Незважаючи на сонячний день, ставало похмуро від густих хмар атакуючих їх мошок. А Болотна все ще не мала місця, придатного до переправи. Потрапили на сліди, де втікачі відпочивали або намагалися шукати броду. Собаки вели у верхів’я ріки. Так було аж до місця, де починалися вузькі вири, а переправи на другий бік все не було. Тут собаки почали губити слід, нервово попискували і, невпевнені в собі, бігли до берега, допадали до води, то знов рвалися у бік багна. Федосій довго й старанно очима відшукував сліди. Невпевнений розвів руками.

— Або тут переправилися, або у багно полізли. Сліди є тут і тут. Тому собаки невпевнені в собі. Треба на тому березі перевірити.

Сєдих скинув одяг і поплив. Крошка згідно з вказівкою Федосія попливла за ним. При виході з води був досить широкий шар намулу, щоб людські сліди виразно відбилися. Слідів не було. Собака також нічого не винюхала. Висновок міг бути один: злочинці вибрали дорогу через багно. Темніло. Слідопити затрималися на ніч.

На самому світанку вийшли на багно втрьох: Федосій, Савчук і Сєдих. Стрибали з хиткої купини на купину, продиралися крізь замшілі кущі. Собаки насилу відшукували слід, талапались у високій промоклій траві, згиналися на зеленому, вкриваючому бездонну глибінь, корінному покритті. Легко було пізнати, що втікачі непевні дороги, петляли, щупали вири дрючком. Над чорним оком одного з таких вирів Федосій зупинився.

— До цих пір йшли удвох, далі пішов тільки один. Другий...