Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— До нас, до нас, пане бригадире! То бачу, що й ви гриби збираєте? — прикликала його, жартуючи, Гонорка.

Сєдих підійшов, відстебнув рябчиків від пояса і кинув їх біля вогнища.

— Полював трохи.

— Бідні пташки! — Сильвія погладила сіропіре крильце.

— Рябчики. Багато їх тут, — виправдовувався Пашко.

— Такі, як наші куріпки, — мудрував хтось.

— Дурний ти! Рябчики — то по-нашому будуть рябчики! А ти — куріпки!

Мужчини почали сперечатися. Гонорка Ільницька пересунулася трохи і показала місце між собою та Сильвією.

— Рябчики чи куріпки? Все одно! Присядьте тут з нами, пане бригадире, відпочинете, — і виразно моргнула до нього. Пашко трохи зніяковів, зволікав.

— Прошу, хай пан з нами сяде, не кусаємо.

Сиділи близько одне до одного. Показував їй упольованих рябчиків, щось там пояснював. Був біля неї такий величезний. Пахнув живицею та вітром. Сильвії було з ним добре. Пекли маслюки й червоні рижики. Пашко побіг над Пойму, звідки повернувся з випотрошеними, поділеними на порції пташиними тушками. Випікав їх у попелі, частував усіх по черзі.

— Прошу пані... Намагався сказати це по-польськи, подаючи Сильвії пахнуче пташине стегенце.

Сєдих, як і всі службовці коменданта у Калючому, підлягав суворій забороні усяких позаслужбових контактів із засланцями. Життя спричинилося до іншого, а згодом мало хто дотримувався тої заборони. Зважали тільки, щоб це не кидалося у вічі. Але офіційно цієї заборони не скасували. Комендант за такі приватні стосунки з польськими засланцями час від часу карно своїх людей з Калючого відправляв. А один із них, якийсь Караваєв, комірник, потрапив навіть під суд і у табір. Мав коханку з п’ятого барака, підкрадав продукти і обмінював з поляками на годинники.

Люди з бараків також з підозрою приглядалися до своїх земляків, які частіше, ніж це виникало зі службової залежності, контактували з комендатурою та наглядом. Закривали очі на взаємну торгівлю, добування продуктів. Підозра зростала, якщо хтось надто часто крутився в околиці комендатури, діставав додаткове повноваження на покупки в магазинчику або додаткову порцію супу в їдальні. Люди не мали сумнівів, що це донощик, або ж підлиза, комендантський сраколиз. На кого впала така підозра, той не мав легкого життя. А жінки, які мали романи з наглядачами, більш делікатного визначення, ніж «курва», не могли очікувати. У справжні мотиви таких романів не вникали. Як то почалося від осудженого всіма контакту Ірини Пуц з Барабановим, так уже залишилося.

Сильвія була повністю в цьому усвідомлена. Знаючи про це все, у своїй наївності судила увесь світ згідно з собою і була переконана, що враховується лише її чесність і чисте почуття.

Нагоди сприяють закоханим за умови, що вони їх шукають. У недільному передобідньому періоді Сильвія вибралася над Пойму назбирати щавлю. Більш-менш у цей самий час Пашко стрибнув у човен, дав нести себе течії і підбераком пробував ловити риби. Сильвія здалека помітила човен, пізнала Пашка і підійшла ближче до води. Пашко витрусив з підберака дрібну рибку, спрямував човен до берега і запитав:

— Пані Сильвіє, не боїтеся самі так далеко відходити?

— Хіба ж це далеко! А зрештою, адже ви тут є...

День був теплий. Вітерець, який тягнув від ріки, відганяв нав’язливих комах. Це була нагода, яку собі обоє вимріяли, на яку чекали. То нічого, що часто ще слів їм бракувало. Під час того першого сам на сам Сильвія з Пашком сказали один одному багато. На цій зустрічі сталося так, що саме Сильвія осмілилася несміливим поцілунком доторкнутися до його щоки, після чого, мов налякана сарна, втекла до барака.

Синок Даниловичів марнів на очах. Надія на те, що влада дозволить Наталці з дитиною повернутися на Поділля, ставала щораз більше оманливою. Юрій Данилович давно це зрозумів і проклинав свій невдалий задум. Після Наталчиної заяви у комендатуру, замість надії та допомоги, їх зустрічали одні клопоти й неприємності. За власним бажанням попали в лапи НКВС. Не було тижня, щоб Наталку або Юрія не викликали у комендатуру. Від людей цього приховати не вдалося. Почалися плітки, перешіптування, криві посмішки, дурні питання і дошкульні докори. Данилович став клубком пошарпаних нервів. Наталка терпіла подвійно, бо її синок ставав усе слабкішим. Фельдшер Тартаковський майже не давав надії.

— Цю дитину треба годувати, а не лікувати.

Данилович не видержав. У суботу ввечері вислизнув з барака і пішов до Усолья. Забрав на обмін, що було, хотів для малого щось добути до їжі.

— Якби що, скажи, що на рибалку пішов. Найпізніше у понеділок вранці повернуся, — заспокоював дружину.

Наталка повернулася до малого. Андрійко лежав тихенько, навіть не поплакував. Цілувала його пергаментно-жовтувате личико, пальчики ламкі, як соломка. «Боже, Боже, чого би я для тебе, пташенятко ти моє, ягідка кохана, синку мій рідний, не зробила, щоб ти мені здоровий був!» Коли розмовляла лише з собою, думала голосно, плуталися їй слова українські з польськими.

«Хто потопає, той і за бритву хапається». Один раз посіяний сумнів, розбуджена іскорка надії не дає людині спокою. Спочатку ні за що не могла