Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Нічого не кажете? Як собі бажаєте. А доведеться Всім відповідати не менше, як за два злочини. І заздалегідь попереджую, за дуже серйозні, суворо карані злочини! Перший — то спроба втечі з місця спеціального переселення. Другий — то крадіжка човна, а значить, державного майна. Признаєтеся?

— Можу попросити цигарку?

— Прошу.

Савчук підсунув коробку «Казбека» й сірники. Юрій запалив.

— До жодного злочину не признаюся. Не мав наміру тікати. Як, куди, з вмираючою дитиною? Човна також я не крав. Взяв його самовільно, це правда, але мав намір на ньому повернутися. Віддалився без дозволу комендатури, це все. Я хотів врятувати дитину.

Савчук розгладив листок протоколу, перевірив перо і вмочив його у чорнильниці.

— Ну добре, пане Даниловичу, розкажіть це все для протоколу. Тільки попереджаю, для вашого добра — це має бути правда. І тільки правда! З деталями...

Ніч Данилович провів арештований у комендатурі. Ледве зачинили двері камери, упав на нари і запав у важкий хворобливий сон.

Уранці розбудило його якесь смикання. Напівпритомний, розпізнав Савчука, який стояв над ним. Юрій присів на нарах. У камері був також комендант Савін. Він також похмуро повідомив йому:

— Ось так, Даниловичу: сьогодні вночі померла твоя дружина.

Від смерті синочка Наталки в реальному світі не існувало. Жила лише своїми думками. Ні з ким, навіть з чоловіком, не хотілось їй розмовляти. До нескінченності повертала до тих спогадів, думок і образів. У центрі всіх її думок був синок. Рухалася як лунатичка. Мимовільно робила, що робити було треба, але немов її тут не було. Нічого її не обходило. Мудра бабуня Шайніна, видно, розуміла, що діється у душі в Наталки, бо намагалася бути близько до неї, охороняти її від надмірної цікавості плетух, втягувати до щоденних занять. То бабуня Шайніна витягла Наталку після похорон над Пойму робити прання.

Вже після смерті Наталки Шайніна розповідала: «Пере завзято, валить тим праником, б’є. Раптом перестала, хустину на голові поправила, очі рукою прислонила і ловить ґав у небі, ловить. Що вона там бачить, думаю собі. Подивилася і я. А по небу саме ключ журавлів у теплі краї летів. Журавлі, кажу до неї, у теплі краї летять. Може, навіть до нас, над Дністер, на Поділля. А вона за тими журавлями дивиться, очима їх проводжає і мої слова повторює: на Поділля, над Дністер, над Серет. І знов взялася за праник і б’є у ті лахи, аж бризки летять. Я дивувалася, звідки мала стільки сили? Знов перестала. Стоїть навколішках на тому камінні, у воду задивилася. Нічого не говорить. Довго нічого не говорить. Не пере, лише у ту воду дивиться і дивиться. Цікаво, що вона там у ній бачила? А я не дуже знаю, як її тут втягнути в розмову. Раптом сама до мене заговорила. Спочатку подивилася на мене, як побита собака, і тихесенько запитує, що я ледве почула: бабусю, питає, чи мій синок є вже в небі? Я на хвилину немов трохи здуріла, але відразу розібралася і кажу їй: звичайно, доцю, що є, напевно. Навіть трохи всміхнулася або мені так здалося. А я кажу далі: такі малюки гріху жодного не мають, то навіть у чистилище не йдуть, тільки Господь Бог їх відразу до неба кличе. Святому Петру без запитання до небесних воріт впускати їх каже і ангелочками їх собі бере. Не журись, доню, твій синок у небі біля самого Господа Бога ангелочком собі пурхає. Добре йому там. Напевно, він уже є в небі. А як же то інакше? Так немов це її втішило, заспокоїло. Ми закінчили прання, повернули до барака. А тоді та скорботниця довідалася, що ті з комендатури арештували Даниловича. Нічого не говорила. Але як дивилася, як дивилася! Шарпнула з голови хустинку і так як стояла, з розпущеним волоссям, вилетіла з барака. Я кричала за нею, просила, хотіла її затримати, але де там! Така стара і така дурна! Якби то я знала, що у цю бідну голову впаде».

Наталка побігла прямо у комендатуру. Бігла рятувати чоловіка. На бігу бачила позмінно їх обличчя: синочка і чоловіка, чоловіка й синочка. Завзято стукала кулаками у хвіртку. Вартовий зиркнув крізь оглядове віконце.

— Що сталося? До кого?

Кричала, давилася сльозами, нескладно, хаотично пояснювала, плутаючи слова і мови. Вартовий не міг її зрозуміти, ледве допитався прізвища. Наказав почекати, захлопнув віконце. Довго, довго чекала перед воротами, з тим безперестанним, зростаючим хаосом у наболілій голові. Вартовий повернувся, відчинив хвіртку.

— Є такий в нас. Але ж то не ваш чоловік.

— Як це не мій чоловік? Юрій Данилович, мене він цікавить? Може, ви помилилися прізвищем?

— Данилович, — погоджується. — Я нічого не помилився. Ми тут не помиляємося. Данилович, але це не ваш чоловік.

— Пане, впустіть мене до комісара Савчука, він мене знає, він усе знає.

— Саме так. Я з ним розмовляв, з комісаром Савчуком. Сказав, що Данилович не є вашим чоловіком, щоб пані собі звідси пішла і голову йому не морочила.

— Савчук? Пустіть мене до нього, мушу з ним порозмовляти. Пане, впустіть мене!

— Уже я пані говорив: нема розпорядження. Зрештою, що я там знаю: нема дозволу, то нема!

— Нехай пан мене впустить,