Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Хвіртка глухо тріснула. Наталка кинулася на неї з кулаками, але в останню мить передумала. Пройняв її холодний дрож. Темніло. Була тільки у сатиновій блузці, у черевиках на босу ногу, з голою головою. Постояла ще хвилину біля воріт і побігла берегом Пойми в напрямку кладовища.

Наталія Даниловичева повісилася на березі, що затіняла могилу її синка. Не залишила жодної звістки. Наступного дня вранці знайшли її люди, що йшли на роботу, і повідомили комендатуру. Юрія Даниловича випустили під конвоєм з арешту і дозволили йому похоронити дружину. Хреста на могилі навіть не встиг поставити, бо арештували його повторно. Через кілька днів його відвезли до Тайшета і вироком НКВС засудили на десять років суворих таборів праці за «спробу втечі і крадіжку державного майна». Березовий хрест на могилі Наталки поставили люди з Червоного Яру.

ибірська зима настала вже у жовтні, відразу сніжна і морозна. Протягом однієї ночі можуть скуватися льодом ріки, а тайга по пояс засипатися пухнастим снігом. На початку зими час від часу зриваються завірюхи, вируючи снігом, немов у диявольському млині. Така морозна сибірська завірюха — «пурга», як її називають тутешні, наносить величезні кучугури, засипує людські оселі по самі дахи, туманить смертельно мандрівників, скидає з дерев птахів, заморожує у бурульку льоду слабкішого звіра. У кінці листопада зима стабілізується, заспокоюється. Сніговиці затихають, грубе снігове покривало утрушується, твердіє. Цілими тижнями буває тихо, безвітряно. Небо над тайгою блакитно-сріблисте, сонячне вдень, зоряне вночі. Мороз тримається міцно і рівно, найчастіше нижче тридцяти градусів удень. Уночі сильнішає і гарматним гуркотом лупить у тайзі вікові дерева.

Зимові дні у Калючому були один до одного схожі, як близнюки. Від світанку до ночі однакові. На самому світанку, незалежно від погоди й пори року, бригада вирушала на вирубку тайги. Подібно як минулої зими пиляли щоглові сосни, стягували на берег Пойми, укладали в сажені і підготовляли до весняного сплаву. Засланці набули досвіду, легше давали собі раду в тайзі. Були також трохи краще одягнені. На порозі зими одержали ватну одежу, а деякі навіть вимріяні валянки. Поволі звикли до сибірського клімату і дещо краще переносили сувору зиму. Навіть годували їх у цю зиму краще. Збільшено на сто грамів порцію хліба, їдальня видавала більш поживні страви, часом навіть зі шматком м’яса. У магазинчику, окрім комендантських пайків, час від часу можна було купити солі, чаю, консерви з риби і махорку. А з урочистих нагод — трохи цукру, цукерок і пляшку горілки! Купити мали за що, бо, починаючи з осені, тайшецький ліспромгосп платив засланцям за одержану лісову обробку. Не були то великі гроші, але завжди мали під рукою свої кілька рублів. Норми праці були обов’язковими й високими. Не всі були спроможні їх виконати. Таких, яких визнавав нагляд «лодирями»-забіяками, було позбавлено заробітку і додаткових продовольчих пайків. «Лодиря», що не виконував норми, вистежували і безжалісно затавровували. Зрештою, не тільки з огляду на обов’язковий в радянській державі принцип: «Хто не працює, той не їсть». Саме під кінець сорокового року з’явився урядовий декрет про «посилення радянської дисципліни праці». Комендант Савін, який особисто засланцям цей декрет об’явив, не упустив їм погрозити:

— ...Ітак, граждане спєцпєрєсєлєнци, від сьогодні жарти закінчилися! За кожне порушення дисципліни праці під суд! Жодного, найменшого навіть, саботажу, і забіякам не буду потурати. Бригадирів я суворо попередив, щоби наглядали за вашою роботою без жодної поблажливості. І щоб мені щодня про таких саботажників доповідали. А тих, які вирізняться в праці, перевищують норми — будемо нагороджувати. Для таких буде в нас усе: і честь, і пайок у магазинчику. А для стахановців квартира в нових бараках!

Два нові житлові бараки збудували руками засланців минулого літа. Третій, призначений на клуб і школу, спішно закінчили перед зимою. На тлі старих бараків, сірих і прогнилих, нові відрізнялися білизною свіжообтесаної сосни, міцним запахом живиці. У нових бараках не було вже спільних нар. З довгого коридору був вхід до окремих перегородок, призначених лише для однієї сім’ї. Для кого ці нові бараки? Кому таку самостійну кімнату дадуть?

— Пам’ятаєте, що нам весною комендант говорив? Стахановці там будуть мешкати. Найменше двісті процентів норми треба виконати, щоб туди вселитися.

— А я чув, що мають нових засланців до Калючого привезти: литовців чи естонців якихось?

— А звідки ж вони тут?

— Ти що, не чув, що Литва, Латвія і Естонія «добровільно» до Радянського Союзу ввійшли?

— Чув, чув! У Румунії також Молдавію «добровільно» забрали. Тільки та наша дурна Польща завжди проти руських протистоїть.

— А я вам кажу, що комендант там своїх підлесливців поселить. Шпигів і зрадників, які про Польшу забули. Кажу вам, мужчини, що це їх хитра політика: оманити, отуманити, залишити нас тут назавжди. О, ні! Вважаю за краще, щоб мене у старих бараках клопи захлистали.

— Дурниці верзеш, Мантерисе. Весною при загонах також людям голову морочив. Якщо б я тебе, дурний, тоді не послухав, тепер мав би кілька відер картоплі на зиму. Якби так мене в новий барак вселили, то ані хвилини я не задумувався би, ані хвилини. Подумай тільки, нарешті людина мала би свій кут. А так, то навіть з власною бабою нема де проспатися.

Справа заселення нових бараків з’ясувалася на початку листопада, у саме свято більшовицької революції. Але спочатку була урочиста вечірка саме з цієї нагоди. У новому бараку, призначеному на клуб, зібрали людей з усіх бригад. На стіні великий портрет Сталіна. Гіпсовий Ленін на