Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

Чесне слово, про це можна написати роман. Вона була моєю найкращою подругою. Ми вигадували з нею божевільні речі, навіть небезпечні, — але це останнє нещастя придумали не ми. Все почалося, коли всюди повідкривали дискотеки, і хоча я взагалі-то більше любила концерти й активно користувалася театральним абонементом своєї мами, яка на той час уже хворіла, але саме я переконала Уші зважитися щось змінити. Ми обіцяли собі, що тільки зазирнемо всередину, тільки на одну мить, — але застрягли надовго вже на першій дискотеці.

Вона виглядала справді мило з цими її рудуватими кучерями та веснянками на носику. А її швабський діалект звучав просто чарівно. Трохи зухвало, але при цьому дотепно. Те, як вона вміла крутити хлопцями, але при цьому не погоджувалася ні на що серйозне, викликало повагу, — так принаймні думала я і часто поряд із Уші почувалася неповоротким одороблом, що надає забагато ваги кожному своєму слову.

Однак я теж була мов п’яна від цієї музики: «Hold that train…» і, звісно ж, Боб Ділан. Але й Сантана. І Deep Purple. Та чи не найбільше нам подобався рок-гурт Pink Floyd. Як нас заводила пісня «Atom heart mother»! Проте Уші найдужче любила групу «Steppenwolf» та її хіт «Born to be wild». Під неї вона могла забути про все на світі. Мені так ніколи не вдавалося.

Ні, ми не робили нічого такого. Ну, один косяк, ну, максимум, два, не більше. А якщо по-чесному, хто тоді не курив траву? Про якусь серйозну небезпеку не йшлося. Мені тоді й так було непросто, бо я готувалася до випускного іспиту на стюардесу і вже працювала на внутрішніх рейсах, тож для дискотек майже не лишалося часу. Саме тому я на певний час утратила Уші з поля зору; мені було прикро через це, але по-іншому не виходило, тим більше що із серпня сімдесятого я все частіше літала до Лондона Британськими авіалініями і все рідше бувала в Штутґарті, а якщо й приїздила, то мала там геть інші проблеми, бо моя мама хворіла все серйозніше, а до того ще й батько… Але не будемо про це.

У кожному разі, поки мене не було, Уші, схоже, перейшла на більш важкі наркотики, мабуть, якесь сміття з Непалу. А потім раптом почала колотися, сіла на героїн. Я про все дізналася занадто пізно, аж від її батьків, дуже милих і нічим не примітних людей. Та найгірше почалося, коли вона завагітніла, причому навіть не знала, від кого. Це була для неї справжня біда, бо ж вона ще вчилася, ходила на курси для перекладачів, — хоча насправді більше би хотіла стати стюардесою, як я. «Літати куди завгодно, побачити світ!» Боже мій, хіба ця дитина мала уявлення про те, яка важка в мене робота, особливо під час тривалих перельотів. Але Уші була моєю найкращою подругою. А тому я її підбадьорювала:

— Можливо, у тебе й вийде, ти ж іще зовсім юна…

І ось із нею сталось отаке. І хоча спершу Уші хотіла виносити й народити дитину, та потім усе ж таки вирішила зробити аборт — через свою залежність від героїну. Вона ходила від лікаря до лікаря, але марно. Я хотіла допомогти їй, відправити до Лондона, де можна було до третього місяця все зробити за тисячу, а пізніше — трохи дорожче; одна співробітниця дала мені кілька адрес, наприклад клініки «Nursing Home» на Кросс Роуд, і я запропонувала Уші оплатити це все плюс літак туди й назад, а також ночівлі. Вона спершу хотіла, потім — ні, взагалі з нею дедалі важче було спілкуватися, і в цьому була аж ніяк не моя вина.

Згодом, десь у Швабському Альбі, вона знайшла якихось шарлатанів — нібито це було навіть подружжя, чоловік мав одне скляне око, — і вони зробили їй аборт. Вочевидь, це була страхітлива процедура: мильний розчин впорснули велетенським шприцом просто в шийку матки. Це тривало недовго. Відразу після того, як вийшов плід, усе вилили в унітаз, а потім просто спустили воду. Здається, то був хлопчик.

Пережите там стало для Уші більшим ударом, ніж героїн. Ні, мабуть, таки її доконало все разом: і героїн, з якого вона не могла злізти, і жахливий візит на «фабрику янголів». Але вона намагалася не здаватися. Однак зовсім перестати колотися так і не змогла, — аж поки мені не вдалося нарешті знайти адресу однієї харитативної спільноти неподалік Боденського озера. Терапевтичне поселення, а точніше — великий осередок у селі, де група дуже симпатичних антропософів поставила собі за мету позбавити залежності першу групу наркоманів за допомогою своєрідної лікувальної методики з використанням учення Рудольфа Штайнера: терапевтичної ритміки, малювання, біологічно-динамічного садівництва та тваринництва.

Туди я й поселила Уші. І їй там подобалося. Вона навіть почала іноді усміхатися й трохи пожвавішала, хоча життя в тій садибі теж було непростим. Постійно виривалися зі стайні корови і затоптували все на своєму шляху. А туалети! Там бракувало найнеобхіднішого, бо регіональна влада Штутґарта не дала цьому осередкові жодної дотації. Були й інші проблеми, особливо під час групових терапевтичних занять. Однак Уші це не заважало. Вона тільки сміялась. Навіть коли згоріла будівля лікарні, бо, як з’ясувалося згодом, над пічною трубою було мишаче гніздо із сіна, що закривало отвір, і спершу там усе тліло, а потім таки зайнялося. Але Уші лишилася в тому селі, допомагала облаштовувати тимчасове житло у сараї, — і все було добре, поки не вийшов цей журнал із заголовком на першій сторінці: «Ми зробили аборт!»

Прикро, але саме я привезла цей журнал Уші, приїхавши якось у гості. Я сподівалася, що він