Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

краєм якого ми всі пройшлися по стежині, викладеній з лісу-кругляка. Але оскільки погода все ще була собачою, а взуття поета виявилося надто міським, точніше, як зауважив він сам, «недостатньо рустикальним», прогулянку було перервано, після чого ми чудово пообідали в якійсь невеличкій місцевій кнайпі. Ні-ні, ніхто не згадував ні політику, ні заворушення в Берліні, ні смерть студента, про яку лише нещодавно повідомили, — говорили лише про ботаніку, і при цьому з’ясувалося, що поет знає не менше, якщо не більше назв різних трав, ніж філософ. Пауль Целан пам’ятав назви багатьох рослин не лише латиною, а й румунською, угорською і навіть на ідиш. Він народився в Чернівцях, що, як відомо, розташовані в багатомовній Буковині.

Я розповів своїм студентам усе це та ще багато інших цікавих історій, але на поставлене з несподіваного боку запитання — про що ж говорили, а точніше, мовчали в тій хатині? — здатен був відповісти лише посиланням на вірш «Тодтнауберґ». З нього можна дещо зрозуміти. Приміром, образ арніки, яку в народі ще називають очанкою, можливо трактувати по-різному. Досить символічною виглядає також криниця перед хатиною філософа із багатозначною зірочкою на ній. Крім цього, на центральному місці, так би мовити, як родзинка, знаходиться та сама, згадана у вірші, гостьова книга, куди поет записав своє ім’я з несміливим запитанням: «чиї імена увібрала вона до мого?», але йому передусім йшлося при цьому про

надію, сьогодні, на мислителя слово прийдешнє у серці…

Тут ще раз варто згадати, що вираз у дужках — (уже незабаром) — згодом було викинуто поетом, — і це є доказом нагальності його бажання, якому, як нам відомо, не судилося здійснитися. Але ж ніхто не знає, про що ще говорилося або мовчалося тоді в тій хатині, існують лише припущення та здогади, — і це залишає рану вічно відкритою…

Приблизно так говорив я своїм студентам, не згадуючи ні перед ними, ні перед вищезгаданою допитливою особою того, як часто я уявляв собі тодішню розмову в тій хатині, бо ж між бездомним поетом і «Майстром із Німеччини», євреєм з невидимою жовтою зіркою та колишнім ректором Фрайбурзького університету з круглим і так само вже затертим партійним значком, тим, хто називає речі, і тим, хто замовчує, тим, хто вижив і постійно оголошує про свою смерть, і тим, хто проголошує Буття та прийдешнього Бога, Невимовне мало би знайти потрібні слова, — але не знайшло жодного.

І це мовчання продовжує мовчати. Я ж, своєю чергою, не розповів учасникам семінару, чому втік тоді з Берліна, незворушно дозволивши погляду все тієї ж студентки уважно обмацувати мене, і не сказав, що ж змусило мене певний час уникати високомовності, а наступного року знову рятуватися втечею — цього разу вже із Фрайбурґа — у круговерть Франкфурта (до речі, саме там Пауль Целан відразу ж після від’їзду з нашого університетського містечка створив перший варіант свого вірша «Тодтнауберґ»).

1968

Учасники семінару здавалися задоволеними, але я заспокоїтися не міг. Щойно мені вдалося, завдяки старанно відновленому власному авторитету в очах своїх студентів, почути у вірші з гірської хатини запізнілий відгук на «Фугу смерті» й водночас виклик поважному «Майстрові з Німеччини», якого сприймають як персоніфікацію смерті, як мені знову почали дошкуляти запитання: а що ж погнало тебе геть із Фрайбурґа наступного року, відразу після великодніх канікул? яке «повернення» перетворило тебе на радикала зразка шістдесят восьмого року — тебе, який до того займався здебільшого тим, що слухав мовчання поміж словами і цілковито довірився високомовно фрагментарному, поступовому наростанню німоти Гьольдерліна?

Мабуть, це було спричинено, хоча і з запізненням, якщо не вбивством студента Бенно Онезорґа, то точно терористичним нападом на Руді Дучке, — одна з цих двох подій перетворила тебе, принаймні вербально, на революціонера, і ти відмовився від жаргону достеменності