Моє сторіччя - Гюнтер Грасс
Хоча мої семінари по середах — якщо не зважати на метелика, який випадково залетів до аудиторії крізь відчинене вікно, — викликали вельми скромне зацікавлення слухачів, їх усе ж було достатньо, щоб знову й знову повертати мене в моє задавнене існування і ставити переді мною запитання справді великого калібру: що ж урешті-решт змусило мене тоді податися геть із Берліна? хіба мені не належало бути там другого червня? хіба моє місце не було серед протестантів на площі перед ратушею Шьонеберґа? хіба не міг я стати вдячним об’єктом для групи персів, які з криками радості орудували дерев’яними кроквами з даху, — адже я вважав, що ненавиджу перського шаха?
На все це, з незначними застереженнями, я був готовий дати ствердні відповіді. Звісно, я міг би виявити солідарність — і потрапити в чорні списки поліції, приміром, за розмахування плакатом «Негайно звільніть іранських студентів!» А оскільки на момент візиту шаха у ратуші ухвалювали рішення про підвищення плати за навчання, я міг би запросто, в гурті інших демонстрантів, хором співати старий дурнуватий карнавальний шлягер «Хто б за все це заплатив?» А коли ввечері шах і його Фарах Діба в супроводі тодішнього бургомістра Альбертца у рамках офіційного візиту відвідали оперу на Бісмаркштрассе, я міг би, поки там йшла святкова програма, опинитися серед тих, кого поліцейські спецпідрозділи загнали у вузький провулок між Крумме та Зезенгаймерштрассе і побили своїми палицями. Так, я міг би, якби не злякався і не втік до Фрайбурґа. А потім я далі питав себе, точніше, відповідав на своє внутрішнє запитання, чи не міг би я опинитися на місці студента германістики й романістики Бенно Онезорґа в момент, коли здійснювалася поліцейська операція «Полювання на лисиць», і хіба не могла поліція влучити з близької відстані у мене? Як і я, він вважав себе пацифістом і входив до Євангелістської студентської громади. Як і мені, йому було тоді двадцять шість років і він улітку любив носити сандалі без шкарпеток. Тож зрозуміло, що цю кулю міг отримати і я, — і тоді я був би мертвим. Але я сховався, я відійшов на онтологічну дистанцію — за допомогою філософа, який після свого «повернення» поринув у спокій. Тому вони вбили Бенно Онезорґа, а не мене. Тому працівник кримінальної поліції в цивільному на ім’я Куррас націлив свій знятий із запобіжника службовий пістолет моделі ППК не в мою голову, а влучив у Бенно Онезорґа — над правим вухом, тож куля пройшла крізь мозок і повністю розтрощила черепну коробку.
І раптом я несподівано голосно вигукнув до своїх студентів, які сиділи й чемно займалися інтерпретацією двох важливих віршів:
— Це ж просто ганьба! Поліцейського Курраса виправдали на двох судових процесах — і він до самої пенсії працював у поліцейському управлінні Берліна!
Потім я знову замовк, хоч бачив скерований на себе зухвалий та іронічний погляд все тієї ж студентки; я відчув його майже інтимно — і відразу ж мене переповнили запитання, які ще з дитинства заганяли мою перелякану сутність у глухий кут. Коли відбулося моє власне «повернення»? Що означало для мене розпрощатися з самим лише Сущим? І коли, в який момент, упродовж усіх цих років мене захопила високомовність, яка хоч іноді й відступає, але вже ніколи мене не відпустить? Це могло статися вже наступного місяця, а точніше — 24 липня, коли поет, одужавши після тривалої хвороби, прибув до Фрайбурґа, де він, перш ніж урочисто прочитати нам усім свої вірші, подолав вагання і все ж таки зустрівся з філософом, чия заплямована в минулому репутація спершу викликала в нього осуд. Однак фотографуватися разом із Гайдеґґером Пауль Целан не хотів. І хоча потім він таки висловив згоду, для відповідної цій пам’ятній зустрічі світлини вже забракло часу.
Цю та інші історії я розказав учасникам свого семінару після того, як урешті звільнився від внутрішніх запитань та сумнівів; це сталося насамперед завдяки тій самій студентці, яка постійно кидала влучні коментарі, тож невдовзі я зміг позбутися нав’язливих спогадів, які мене стримували, і почав жваво ділитися своїми враженнями свідка цієї складної конфронтації. Річ у тім, що саме мені, за рекомендацією професора Бауманна, доручили пильнувати за вітринами фрайбурзьких книгарень, де, за побажанням філософа, мали бути гідно представлені всі видання поета. І ось — починаючи з ранньої збірки «Мак і пам’ять» і аж до книг «Мовні ґрати» та «Нічийна троянда» — все виглядало недосяжно, але водночас було доступно; завдяки моїм старанням на видному місці стояли навіть рідкісні видання. Тому я й став тією особою, яка рано-вранці наступного дня піднялася до халупи філософа, розташованої в горах Шварцвальда, щоб ретельно підготувати все до візиту поета. Але Целан знову не зміг подолати своє обурення поведінкою Гайдеґґера у темні роки, знову повторив свої власні слова, назвавши філософа «Майстром із Німеччини», а при цьому, хоча й завуальовано, але мав на увазі смерть. Тож до останньої миті лишалося незрозумілим, чи прийме він запрошення. Поет продовжував вагатися і вдавати із себе неприступного.
Ми виїхали вдосвіта, хоча небо свинцево стискалося над нами. Після відвідин хатини і пам’ятної розмови, а точніше, мовчання, бути свідками якого заборонили стороннім, зокрема й мені, всі зустрілися в Санкт-Блазієні, в одній гостинній кав’ярні. Здавалося, їхню відчуженість було подолано. І тепер мислитель подобався поетові. Уже незабаром обоє прогулювалися біля заповідника «Горбахер Моор», східним
