Моє сторіччя - Гюнтер Грасс
Моя газета ніколи цього не опублікує. Їм завжди потрібне щось пафосне в стилі: «Він узяв усю провину на себе…» або «Раптом канцлер упав на коліна…», або й ще гірше: «Упав на коліна за Німеччину!»
До речі, про «раптом». Усе це точно було не просто так, а детально продумано. Я переконаний: це той шахрай, ну, його посередник і довірена особа, що примудряється навіть цю неприпустиму відмову від споконвічно німецьких земель виставити у себе на батьківщині як велике досягнення, вигадав для нього такий ефектний хід. І от його шеф, цей пияк, раптом робить із себе ревного католика — і падає на коліна. Хоч сам узагалі ні в що не вірить. Усе це лише показуха. Хоча з журналістської точки зору обкладинка журналу вийшла справді крута. Вибухнула, як бомба. І все відбулося, як на замовлення, поза протоколом. Усі ж чекали, що буде як завжди: покладе вінок із гвоздик, поправить на ньому стрічки, зробить два кроки назад, схилить голову, знову підведе підборіддя і нерухомим поглядом подивиться кудись у далечінь. А після цього — в машину, вмикаються сині блимавки й авто мчить до замку Віланув, розкішної резиденції, де вже чекає пляшка коньяку та келихи. А тут прошу — така несподіванка! І то не на першій сходинці, де це було би не так ризиковано, а просто на мокрий граніт, не спираючись, майстерно підгинає коліна, стискає руки над своїм чоловічим достоїнством, одягає на обличчя пісну міну — так, ніби він більший праведник, ніж сам Папа Римський, — і чекає, поки всі фотографи поклацають своїми апаратами, а далі знову — замість того щоб, без зайвого ризику, спершу на одну ногу, потім на іншу — ривком підіймається з колін, наче перед тим довго тренувався перед дзеркалом, раз — і вже стоїть та дивиться так, наче щойно перед ним з’явився сам Святий Дух во плоті, дивиться кудись понад нашими головами, дивиться так, наче він не одній Польщі, а всьому світові мусить продемонструвати, яким фотогенічним може бути каяття. Що ж, це було майстерно. Навіть кепська погода допомогла йому. Але моя газета ні за що не надрукує цей репортаж, якщо його буде зіграно у такій цинічній тональності, навіть якщо все керівництво тільки й мріє про те, щоб цей канцлер на колінах чимшвидше кудись зник, щоб його скинули, переобрали, що завгодно, тільки нехай зникне!
Отже, я стартую ще раз, цього разу почуємо органний гуркіт: там, де колись було Варшавське гетто, яке так безглуздо й жорстоко зруйнували у травні сорок третього, перед місцем пам’яті, де щодня й щоночі, як і цього мокрого та холодного грудневого дня, горить і гойдається на вітрі полум’я двох свічок у бронзових канделябрах, стоїть самотньо на колінах німецький бундесканцлер — на знак свого каяття, каяття від імені всього німецького народу, каяття за все вчинене зло, і при цьому він бере на себе найбільшу провину, хоча він особисто ні в чому й не винен, але він падає на коліна…
Ну ось, будь ласка. Таке точно надрукує хто завгодно. Чоловік, який узяв на себе такий тягар, чоловік, сповнений болю! Може, додати ще трохи локального колориту? Трохи зворушливих подробиць. Це ніколи не зашкодить. Наприклад, про здивування поляків, бо ж високий державний гість упав на коліна не перед пам’ятником Невідомому солдатові, який тут вважається національною святинею, а саме перед євреями. Варто лише трохи порозпитувати, копнути глибше — і тоді кожен справжній поляк обов’язково виявиться антисемітом. Минуло дуже мало часу, не більше двох років, відтоді як польські студенти влаштували дебош, не гірший за той, що був у нас чи в Парижі. Але тоді місцева міліція на чолі з міністром внутрішніх справ Мочаром розігнала палицями цих, як він висловився, «сіоністських провокаторів». Кілька тисяч партійних функціонерів, професорів, письменників та інших представників духовної еліти, переважно євреїв, просто вигнали геть; вони зібрали манатки й подалися до Швеції чи до Ізраїлю. І ніхто про це більше не згадує. А ось звинувачувати нас у всіх смертних гріхах давно стало правилом доброго тону. Вони торочать про «католицьку мораль, що живе в серці кожного справжнього поляка», тоді, коли цей зрадник батьківщини, який бився проти нас, німців, у формі норвезького військовика, а тепер приїхав сюди з цілою свитою — а в ній і менеджер «Круппа» Бейтц, і кілька письменників з лівими політичними переконаннями, і представники духовної еліти — і підносить полякам на тарілочці нашу Померанію, Сілезію, Східну Пруссію, а потім, як у цирку, «на біс», ще й падає на коліна.
Але це безглуздо. Бо й таке ніхто не надрукує. Моя газета про таке відмовчується. Обмежується сухими новинними повідомленнями. А крім того, чому мене це має цікавити? Я народився в Крефельді, поблизу Рейну, і представляю типову тамтешню оптимістичну ментальність. Чому я маю через це дратуватися? Вроцлав, Щецин, Ґданськ? Мені на це начхати. Я просто опишу атмосферу: як поляки цілують руки, яке гарне старе місто, і що замок Віланув та ще кілька розкішних споруд уже відбудували, хоча якщо подивитися довкола, то видно, наскільки жахливим є економічний стан… Порожні вітрини… Черги біля кожної м’ясної крамниці… Тому вся Польща сподівається отримати кілька мільярдів кредиту, які цей канцлер на колінах точно вже пообіцяв своїм друзям-комуністам. Цей емігрант! Як він мене дратує. Не тільки тому, що він позашлюбний син… Таке трапляється… А через усе інше… Усе, що він робить… А коли він упав на коліна під тим дрібним дощем… Огидно… Як я його ненавиджу…
Ну, він ще пошкодує про це, коли повернеться додому. Його, разом з усіма його східними домовленостями, тут просто розірвуть на шматки. Не лише моя газета.
Але це було справді дуже ефектно — ось так узяти і впасти навколішки.
