Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

допоможе їй, аж вона побачить, що сотні інших жінок теж пройшли через це, і серед них — чимало знаменитостей, які зізналися в цьому відкрито, під власними прізвищами та фотографіями: Сабіна Сіньєн, Ромі Шнайдер, Сента Берґер та інші, суціль кінозірки — з тих, хто фігурує у нас у списках категорії пасажирів «VIP». Ясна річ, прокуратура мала здійснити розслідування, бо ж аборти були заборонені законом. І здійснила. Однак знаменитостям, які зізналися в злочині, нічого не зробили — вони були надто відомі. Так воно вже є. Але моя Уші настільки захопилася ідеєю й сміливістю цих жінок, що теж захотіла взяти участь в акції, і написала до редакції, надіслала свою історію та фотографію. Проте журнал відмовився публікувати матеріал. Детальний опис її жахливого випадку, з нелегальними коновалами та героїном, виглядав занадто екстремальним. Вирішили, що така публікація лише зашкодить добрій справі. Можливо, згодом, адже боротьба проти 218-го параграфа триває, і до кінця ще далеко.

Важко повірити, але так воно й було: цинічно та безжально. І цього Уші вже не витримала. Через кілька днів після того, як прийшла відмова з редакції, Уші зникла. Ми шукали її всюди. Я та її батьки. Весь вільний від роботи час я проводила у пошуках, обійшла всі дискотеки. Але її не було ніде. А потім її знайшли на штутґартському залізничному вокзалі, у жіночому туалеті. Традиційний передоз, так званий «золотий укол».

Звісно, я себе ще й досі в цьому звинувачую. Вона ж була моєю найкращою подругою. Мені слід було міцно взяти її за руку і змусити полетіти зі мною до Лондона, привести її там на Кросс Роуд, заплатити наперед, а потім забрати її звідти, підтримати, розрадити, допомогти психологічно, — правда ж, Уші? Моя донька мала би називатися Урсула, але чоловік — а він у мене дуже толерантний і надзвичайно зворушливо дбає про нашу дитину, бо я й далі постійно літаю з Британськими авіалініями, — мій чоловік сказав, що найкраще буде, якщо я просто напишу про Уші…

1972

Тепер я — це він. Він живе в передмісті Ганновера Ланґенгаґені і працює вчителем у початковій школі. Він — і це тепер уже не я — ніколи не знав легкого життя. Покинув гімназію після сьомого класу. Потім так і не завершив навчання на товарознавця. Продавав цигарки, дослужився до єфрейтора, ще раз спробував повчитися в приватній комерційній школі, але його не допустили до випускного іспиту, бо не мав свідоцтва про середню освіту. Він подався до Англії, щоб підтягнути мову. Там мив машини. Згодом хотів вивчити іспанську в Барселоні. Однак здійснити прорив йому вдалося вже аж у Відні, де один друг підтримав його, провів щось на зразок курсу психології успіху, після чого він зважився на ще один старт — і поїхав до Ганновера, де вступив до Академії управління персоналом, добившись-таки дозволу на навчання навіть без атестату про середню освіту, потім склав іспити на вчительський диплом, і ось тепер він — член профспілки «Виховання і наука», ба навіть керівник комітету молодих учителів. Він прагматичний, дотримується лівих політичних поглядів, прагне поступових змін у суспільстві — і про це мріє в своєму зручному кріслі, придбаному недорого на якомусь блошиному ринку. І тут хтось дзвонить у двері його помешкання на Вальсродерштрассе, що на третьому поверсі праворуч.

Я, тобто він, відчиняє. За дверима стоїть юна брюнетка з довгим волоссям, вона хоче поговорити зі мною, тобто з ним.

— Чи не можуть у вас ненадовго зупинитися двоє людей?

Вона каже «у вас», бо від когось знає, що він мешкає тут разом зі своєю подругою. Ми з ним кажемо: «Так».

— Згодом, — розповідає він, — ми з подругою почали сумніватися, вже за сніданком почали.

— Але ж це все лише припущення, — сказала вона. Тож ми підвелися й пішли до школи.

Його подруга — вчителька, як і він, але вона працює в середній школі. Я ж мав того дня заплановану екскурсію зі своїм класом у пташиний парк. Цей парк розташований неподалік від Вальсроде. Потім ми продовжували сумніватися:

— Може, вони вже заселилися, бо я дав тій дівчині ключі від квартири…

Ось чому він радиться з другом (я також у такій ситуації звернувся би за порадою до друга). Друг каже те саме, що й його подруга за сніданком:

— Подзвони 110.

Він набирає (з моєї згоди) номер — і його з’єднують із БМ[49]. Люди зі спецзагону уважно слухають його і кажуть:

— Ми перевіримо вашу інформацію.

Так вони й роблять, переодягнені в цивільне: уже незабаром із допомогою вахтера встановлюють спостереження на сходах. У цей момент сходами піднімається молода пара — він і вона. Вахтер цікавиться, кого ті шукають. Пара питає вчителя.

— Так, — відповідає вахтер. — Учитель живе на третьому поверсі, але зараз його, здається, немає вдома.

Згодом юнак приходить знову, знаходить на вулиці телефонну будку, кидає