Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

Не тоді, коли поляки показали неймовірний футбол під зливою, і навіть не тоді, коли наші виграли в Австралії, а в матчі з Чилі їм якось удалося витягнути нічию, — ні, це трапилося під час гри Німеччини проти Німеччини. За кого ж тоді вболівалося? За кого був один «я», а за кого — інший «я»? За кого правильно було би вболівати? Яка Німеччина тоді перемогла? Який внутрішній конфлікт розгорівся тоді в мені, які силові поля розривали мене навпіл, коли Шпарвассер забив гол?

За нас? Проти нас? Оскільки мене щоранку возили на допит у Бад-Ґодесберґ, у Федеральному кримінальному управлінні мали би знати, що я звик до таких та інших випробувань на міцність. Хоча насправді я демонстрував не міцність, а лише звичну для німецької дводержавності поведінку, дотримання якої було подвійним обов’язком кожного. Поки я був одним з найбільш надійних референтів канцлера, а також його співрозмовником у години самотності, то самостверджувався подвійним чином і цілком добре давав собі раду з цим напруженням, навіть не сприймав його як конфлікт, — тому що не лише канцлер не мав претензій до моєї роботи, а й Берлінський Центр, через зв’язкових, теж давав мені зрозуміти, що мною задоволені і що моя діяльність була схвалена на найвищому рівні (самим товаришем Мішею). Він називав себе «канцлером миру», я ж виконував місію під назвою «агент миру» — і був переконаний, що ми досить продуктивно рухаємося в одному напрямку. То був гарний час, коли дати життя канцлера гармоніювали з датами його референта у справі миру. І я працював завзято.

Але двадцять другого червня, коли на гамбурзькому стадіоні «Фолькспарк», де зібралося понад шістдесят тисяч глядачів, суддя свиснув на знак початку матчу ФРН — НДР, я раптом відчув, що мене розривають на шматки. Щоправда, у першому таймі не забили жодного м’яча, та коли маленький прудкий Мюллер на сороковій хвилині мало не вивів уперед команду ФРН, але влучив у штангу, я ледь стримався, щоб не закричати: «Го-о-о-л!», ледь не впав у екстаз і не почав вихваляти (у своїй в’язничній камері) всі переваги західної держави, — а потім так само збирався тріумфувати, коли Лаук, який доволі чисто обіграв Оверата, а згодом під час гри нейтралізував самого Нетцера, мало не влучив — та все ж таки не влучив! — у ворота команди Західної Німеччини.

Це відчуття нагадувало контрастний душ. Навіть рішення судді з Уругваю викликали пристрасні коментарі на користь то однієї, то другої Німеччини. Я побачив себе недисциплінованим і, так би мовити, роздвоєним. Хоча вранці того ж дня, коли мене допитував головний поліцейський комісар Федерау, мені вдалося не відступити від потрібного тексту. Йшлося про мою діяльність в особливо лівому окрузі Німецької соціал-демократичної партії Гессен-Зюд, де я мав репутацію хоча й активного, але надто консервативного товариша. Я з радістю зізнався, що належу до правого, більш прагматичного крила соціал-демократів. Потім мені показали конфісковані у моїй фотолабораторії речі. У таких випадках слід намагатися відволікти увагу, посилатися на колишню діяльність професійного фотографа, показувати привезені з відпустки світлини — своє колишнє захоплення. Але потім вони витягли мою потужну вузькоплівкову камеру «Супер-8» і ще дві касети з дуже крутим і надчутливим матеріалом, що призначалися, як то кажуть, «спеціально для агентурної діяльності». Це, звісно, ще нічого не доводило, але було явним речовим доказом… Та оскільки мені вдалося не відступити від наперед обумовленого тексту, я цілком спокійно повернувся до себе в камеру і поринув у радісне передчуття матчу.

Ні тут, ні там ніхто не запідозрив би в мені футбольного фаната. Досі я навіть не знав, що в себе вдома Юрґен Шпарвассер успішно виступає за Магдебурґ. І раптом я побачив його, побачив, як на сімдесят восьмій хвилині він взяв пас Гаманна, прийняв м’яч на голову, пробіг повз цього здоровенного Фоґтса, залишив позаду навіть Гьоттґеса і загнав у сітку воріт м’яча, якого Майєр уже ніяк не міг зупинити.

Один — нуль на користь Німеччини. Якої саме? Моєї чи моєї? Це правда, я кричав у себе в камері: «Гол, гол, го-ол!», але в той же час сумував через програш іншої Німеччини. І коли Беккенбауер кілька разів спробував атакувати, я підбадьорював своїми криками західнонімецьких футболістів. І моєму канцлерові, якого скинули, ясна річ, не такі, як я, — його скинули Ноллау, а ще більше — Венер і Ґеншер — я надіслав поштову листівку зі своїми співчуттями з приводу рахунку в цій грі, як надсилав потім вітання з нагоди різних свят, а також 18 грудня, на його уродини. Але він не відповідав. Зрештою, я не сумніваюся, що й він був збентежений через той гол, забитий Шпарвассером.

Рік як рік, нічим не кращий і не гірший за інші. Чи, може, час поволі просякає свинцем, а ми глухнемо від власного крику? Мої спогади дуже фрагментарні, у них панує якийсь позбавлений сенсу неспокій, бо під моїм дахом — і у Фріденау, і у Вевельсфлеті на річці Штьор — в усіх домівках оселилася незгода, бо Анна, бо я, бо Вероніка, — і через це почулися покривдженими й вилетіли з гнізда діти, а я рятувався втечею у рукопис — бо куди ж іще? — пірнав від усього цього у роздуте тіло «Палтуса», спускався сходами століття за століттям, затримувався поблизу дев’яти і більше кухарок, ложки в руках яких, часом суворі, а іноді поблажливі, пильнували мене, а тимчасом осторонь від моєї втечі вирувала дійсність, і насильство шліфувало свої методи всюди: у в’язничних камерах Штаммгайма, довкола будівельного майданчика для майбутньої атомної електростанції Брокдорф, — хоча загалом відтоді, як пішов Брандт і канцлером став Шмідт, який зробив нас усіх об’єктивними, нічого особливого не