Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

Політичні переконання вчителя точно лівіші за мої. Іноді, сидячи у своєму зручному глибокому кріслі, він мріє про переваги суспільства майбутнього. Він вірить у «процес емансипації малозабезпечених». Він розділяє думку одного професора із Ганновера, який у своєму колі не менш відомий, ніж Габермас, і який сказав: «Маяки, які вони хочуть розставити своїми бомбами, — це насправді блукаючі вогники на болоті. Ці люди дали правим такі аргументи, які дискредитують увесь лівий сектор».

Я також із цим згоден. Тому ми з ним — він як учитель і профспілковий діяч, а я — як людина вільної професії — набрали 110. Тому співробітники кримінальної поліції зараз перебувають у помешканні, що належить учителю і де стоїть куплене на блошиному ринку зручне крісло. Коротке волосся жінки, яка відчинила двері поліції, стирчить у різні боки, жінка ця виглядає хворобливо, вона дуже худа і геть не схожа на фотографію з розшуку. Можливо, розшукують не її. Її вже не раз оголошували мертвою. Газети писали, що вона померла від раку мозку.

— Ви свині! — кричить вона під час арешту.

Але насправді спецпідрозділ поліції ще не знає, кого саме вони арештували — аж до моменту, поки на столі у помешканні вчителя не знаходять розгорнутий часопис із рентгенівським знімком черепа особи, оголошеної в розшук. Потім поліцейські виявляють в учительській квартирі ще багато всього різного: боєприпаси, зброю, ручні гранати та косметичку фірми «Royal», у якій лежить бомба вагою чотири з половиною кілограми.

— Ні, — каже вчитель згодом в одному з інтерв’ю, — я змушений був так учинити.

Я також переконаний, що в іншому разі він зі своєю подругою вплутався би в цю справу. Він каже:

— Але, попри все, у мене тепер неприємне відчуття. Зрештою, раніше, ще до того як вона почала займатися всіма цими бомбами, наші погляди часто співпадали. Наприклад, стосовно теракту у франкфуртському універсамі «Шнайдер», про який вона написала у виданні «Конкрет»: «Проти зумисного підпалу свідчить те, що в небезпеці могли б опинитися люди, які не збиралися ризикувати…» Але потім, у Берліні, коли Баадера вже випустили, вона брала участь у теракті — і тоді був тяжко поранений звичайний службовець. Після цього вона пішла у підпілля. А по тому почалися жертви вже з обох сторін. Далі вона прийшла до мене. А потім я… Але взагалі-то я вважав, що вона вже померла.

Він, цей учитель, у якому я бачу себе, має отримати від держави чималу винагороду за дзвінок у службу 110, і він хоче витратити її на процес, що буде вестися над усіма арештованими, аби всі, і навіть Ґудрун Енсслін, схоплена в якомусь розкішному бутику Гамбурґа, отримали справедливі вироки, і щоб ці вироки, як висловлюється цей учитель, «продемонстрували суспільні взаємозв’язки».

Я би на його місці так не робив. Шкода втрачати таку велику суму. Чому на цьому мають наживатися адвокати на зразок Шилі та інших? Краще би він пожертвував ці гроші на свою та інші школи, чи віддав на потреби малозабезпечених, про яких він так дбає. Але незалежно від того, куди підуть гроші, вчитель початкової школи почувається пригнічено, бо він на все життя залишиться тим, хто зателефонував у службу 110. Я почуваюся так само.

Якби ж той шок був цілющим! Той, хто так вважає, погано знає моїх зятів, усіх чотирьох. Вони одружені не з моїми доньками, а перебувають у таємному шлюбі зі своїми автомобілями. Постійно їх миють, навіть у неділю вовтузяться під капотом. І через кожну подряпину скиглять. І говорять лише про дорогі машини, «порше» чи інші, на які вони озираються, ніби то гарні кобіти, що з ними можна би разок переспати. А тепер от черги на кожній заправці. А довкола тільки й чути, що про нафтову кризу!

Це стало справжнім ударом, скажу я вам. Це був шок, але аж ніяк не цілющий. Звісно, в кожного були запаси. В усіх чотирьох. А Ґергард, який завжди висловлюється, як проповідник здорового способу життя: «Боронь Боже, тільки не м’ясо! Тільки не тваринні жири!», і майже молиться на Ґрехемівський хліб із висівками, так довго смоктав шланг, переливаючи свої запаси із каністри, що мало не отруївся бензином. Нудота, головний біль. Він літрами пив молоко. А Гайнц-Дітер наповнив бензином навіть ванну, тож в усій квартирі так смерділо, що маленька Софі знепритомніла.

Ох ці мої зяті! Двоє інших нічим не ліпші. Постійно скаржаться на обмеження швидкості до ста кілометрів. А оскільки в офісі Горста дозволена максимальна температура обмежена до дев’ятнадцяти градусів, він вважає, що йому належить постійно труситися від холоду. Ще й лається:

— В усьому винні ці погоничі верблюдів, араби!

Або з’ясовується, що винні ізраїльські євреї, бо вони знову почали війну і розізлили бідних Саудівських арабів.

— Нічого дивного! — кричить Горст. — Вони закрутили нафтовий кран, щоб у нас стало сутужно з пальним, і краще вже не буде…

На це Гайнц-Дітер мало не плаче:

— Тепер узагалі нема сенсу відкладати на новий BMW, якщо на автобані не