Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

Як добре, що високо наді мною, у дзеркалах під куполом цирку, я бачу — як у дзеркалі заднього огляду — відображення друзів, що сидять за мною, а серед них і давно померлих. Ганс Вернер Ріхтер, мій літературний учитель, спочатку, ще до нашої подорожі, був налаштований скептично, але потім сказав:

— Тепер твоя черга. Я вже пройшов через це все: Ґрюнвальдська група, боротьба проти атомної смерті. Тепер твоя черга лізти в це болото.

Ні, любий друже, жодного вигорання. Я багато вчуся, зондую густе, застояне, смердюче повітря, рухаюся слимачими слідами, відвідую місця, де досі лютує Тридцятилітня війна. Наприклад, зараз ми їдемо до Клоппенбурґа, який ще чорніший за Вільсгофен чи Біберах-на-Рісі. Ґустав Штеффен посвистуючи кермує на рівнинних околицях Мюнстера. Корови, всюди корови, які множаться в дзеркалі заднього огляду і змушують замислитися над питанням, чи в цій країні навіть корови — католики. І все більше заповнених людьми тракторів, які рухаються в тому ж напрямку, що й ми, — до Клоппенбурґа. Це великі селянські родини вибралися в дорогу, аби побачити на власні очі, як у винайнятому нами залі виступатиме сам диявол.

Тут моя промова «У нас є вибір», яку я зазвичай без проблем виголошую за годину, триває дві. Я міг би продекламувати свою «Оду Віллі» або «Новий одяг короля», але цей зал не вдасться перекричати навіть цитатами з Нового Заповіту. Коли в мене кидають яйцями, я реагую згадками про «викинуті на вітер» дотації для сільського господарства. Тут не шиплять. Тут реагують різкіше. Кілька селянських парубків, які жбурляють яйця прицільно (і навіть влучають), через чотири роки запросять мене до Клоппенбурґа вдруге — на той момент вони вже будуть новонаверненими соціалістами, — але я відповім їм із глибини католицької мудрості:

— Досить уже, хлопці! А то доведеться вам наступної суботи ввечері шептати свою сповідь на вушко священику.

Коли ми вирушали звідти з подарованим нам повним кошиком сирих яєць — ті місця поблизу Вехти і Клоппенбурґа славляться своїми птахофермами, — я був увесь у плямах і сів біля водія. Ґустав Штеффен, чиє молоде життя через кілька років обірве автокатастрофа, подивився у дзеркало заднього огляду:

— Вибори ми програємо. Але тут ми точно завоювали голоси.

У ніч після повернення до Берліна я відсипався важким свинцевим сном, аж раптом загорілися наші вхідні двері. Це дуже перелякало дітей і Анну. Відтоді в Німеччині сталося багато змін, але тільки не в тому, що стосується підпалів.

Буття чи Суще — високі слова, пишуться по-різному, але нічого тобі більше не говорять. Раптом мені здалося, ніби Буття, основа основ, усе Суще і руйнівне Ніщо — це просто порожні звуки, і я зрозумів, що й сам опинився під питанням, — але водночас відчув себе покликаним свідчити. Одного пообіддя того літнього семестру я почав записувати те, що спадало мені на думку; я вирішив так після довгої низки років, упродовж яких найрізноманітніші дивовижі сучасності почали все більше скидатися на сезонний розпродаж (візьмімо для прикладу хоча би німецьку марку, що ввійшла в обіг п’ятдесят років тому, чи знаковий шістдесят восьмий рік). Того дня, як і кожної середи, я почав свій семінар обережним натяком на текстуальні перегуки між віршами Пауля Целана «Фуга смерті» і «Тодтнауберґ», але вирішив поки що не розповідати про доленосну зустріч між поетом і філософом; та коли пролунали сподівано посередні перші репліки моїх студентів, мене раптом до глибини душі збурили запитання, які виглядали настільки прив’язаними до актуального моменту, що набули екзистенційної ваги: ким я був тоді? хто я тепер? що сталося з тим чоловіком, який піддався «забуттю Буття»