Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

Про це багато писали, ну, про зло і про те, що це трохи банально. Лише після того, як його повісили за шию, стали писати трохи менше. Але поки процес усе тривав і тривав, то писали в кожній газеті. Конкурентом нашого Айхманна був хіба Гагарін та його космічний корабель, бо і наші люди, і американці — всі дуже заздрили Гагаріну. Але я собі сказав тоді: хіба тобі, Янкеле, не здається, що вони обидва в принципі опинилися в схожій ситуації? Кожен замурований у капсулу. Тільки Гагарін ще більш самотній, бо наш Айхманн завжди має з ким поговорити, відколи наші люди привезли його з Аргентини, де він розводив курей. А поговорити він любить. Найбільше він любить розказувати, що він би нас, євреїв, відправив на Мадагаскар, а не в газові камери. І що він взагалі не має нічого проти євреїв. Він навіть захоплюється нами і нашою ідеєю сіонізму, бо таку гарну ідею можна добре організувати. І якби йому не треба було виконувати накази, які йому наказували, то євреї йому би навіть дякували за таку добру організацію їхнього масового виїзду.

І тоді я сказав собі: і ти, Янкеле, маєш дякувати Айхманну за своє щастя, бо ти зміг утекти ще в тридцять восьмому, разом із Ґерсоном, який твій молодший брат. Тільки за всю велику решту родини ти не мусиш йому дякувати: за батька, і за всіх тіток, і за дядьків, за всіх рідних і особливо симпатичних двоюрідних сестер, — усіх разом десь двадцятеро. Про це я би поговорив із ним, бо ж він знав усе, що треба, про те, куди поїхав товарняк з моїми родичами, з моїми сестрами і з суворим батьком. Але я не мав права. Свідків і так було багато. До того ж я був задоволений тим, що мені дозволили подбати про його безпеку. Може, йому навіть сподобалася його скляна клітка. Мені здалося, що він деколи посміхався.

Сон, у якому можна оселитися. Явище, що стало на якір, закріпилося й лишилося назавжди. О, як я могла пишатися тоді! Корабель кольору лосося, сміливо спроектований вітрильник і водночас пароплав з музикою, він лежить біля цієї потворної Стіни, що все розділяє, його прибило морем на закинутий пустир, його високий бушприт надійно протистоїть варварству і до того ж, як було зауважено згодом, він спрямований у сферу надреального, порівняно з усіма довколишніми будівлями, якими б сучасними вони не здавалися.

Мій захват часто називали надмірно дитячим чи навіть дівчачим, але я не соромилася цього почуття. Я ставилася до підсміювань старших гардеробниць терпляче, можливо, навіть із трохи зверхньою поблажливістю, бо знала, що не маю права демонструвати свою перевагу, адже я — донька селянина з Вільстермарша, яка завдяки стипендії стала старанною студенткою консерваторії, і лише іноді підробляла гардеробницею, виключно з фінансових міркувань. Тим більше що мої старші колеги по роботі в гардеробній підсміювалися з мене тільки доброзичливо.

— Наша флейтистка знову вчиться брати найвищі ноти, — казали вони й імітували гру на моєму інструменті — поперечній флейті.

Насправді так воно все й було: мій чудовий учитель Орель Ніколе переконав мене і, мабуть, ще не одну схильну до романтичних захоплень ученицю, що власне захоплення можна виявляти красиво, і не має значення, щó саме тебе захоплює: ідея вселенського щастя чи викинутого на берег корабля на ім’я «філармонія». Врешті-решт він і сам був палким мрійником, а його вогнисто-руде кучеряве волосся, як я одного дня раптом усвідомила, робило його неймовірно привабливим. У кожному разі він відразу ж переклав моє порівняння філармонії з вітрильником, що сів на мілину, французькою: «Bateaué Échoué».

А берлінці знову виявили своє знамените почуття гумору — і поєднали при цьому елементи споруди, трохи схожої на намет, із центральною позицією диригента, а всю конструкцію, не довго думаючи, назвали досить підозріло й не надто вишукано — «цирк Караяна». Інші будівлю хвалили, але водночас і критикували. У цьому виражалася професійна заздрість колег-архітекторів. Лише професор Юліус Позенер, якого я теж глибоко поважаю, влучно висловився з цього приводу: «Шаруну випав шанс створити будівлю в стилі Піранезі, аби її тюремний характер возвеличився до чогось урочистого…» Але я продовжую наполягати на своєму: це — корабель, хай навіть корабель-в’язниця, внутрішнє життя якої упорядковане, одухотворене, опановане музикою, попри те, що ця музика — полонянка приміщення, однак вона водночас і вільна.

А акустика? Її хвалили всі, майже всі. Мені пощастило бути при тому, як її випробовували. Це відбувалося незадовго до врочистого відкриття (звісно, Караян не побоявся зіграти «Дев’яту»!): я тоді тихенько, ні в кого не спитавши дозволу, прокралася в концертний зал. У темряві я заледве розгледіла ряди глядацьких крісел, лише розташована в самому низу сцена була освітлена горішніми лампами. І тут до мене озвався з пітьми доброзичливий бас:

— Давай, дівчино, не стій без діла! Нам потрібна допомога, ходи-но сюди, на сцену!

І, несподівано для себе, я не стала пручатися, за своїм звичаєм упертої селянської дівчини з Марша, а відразу ж скорилася, поквапилася на сцену — й за мить опинилася в світлі рампи, а чоловік, який згодом виявився фахівцем з акустики, дав мені в руки револьвер і коротко пояснив, що треба робити. Потім з темряви поділеного на сегменти глядацького залу знову долинув до мене бас: