Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

як завжди, Анна і я, ми шукали й знаходили одне одного в танці, під музику, що витримувала ритм наших юних років — діксіленд! — так, ніби лише в танці ми могли врятуватися від усієї цієї метушні, від книжкової повені, від усіх цих поважних людей та їхньої балаканини: «Успіх! Бьолль, Ґрасс, Йонсон — фаворити», ми могли втекти на своїх легких ногах, — та водночас ми відчували, що в цей момент щось одне завершується, а інше починається, що зараз у нас є ім’я, і треба перебути цю мить, прокружляти її, обійнявшись, притиснувшись одне до одного, або ж на відстані витягнутих рук, бо цей гул голосів у павільйонах виставки: «Більярд, Припущення, Бляшаний барабан…», бо це перешіптування на вечірках: «Нарешті вона з’явилася, німецька післявоєнна література…», або й новини з поля бою: «Нам вдалося здійснити прорив навіть усупереч Фрідріхові Зібурґу та газеті “Франкфуртер альґемайне цайтунґ”…», — ми просто були такими, узалежненими від танцю і попущеними, ми могли не дочути чогось, бо биття наших сердець і діксіленд звучали голосніше, від них у нас виростали крила і ми ставали невагомими — настільки, що могли підняти в танці томище завтовшки сімсот тридцять сторінок і рости від накладу до накладу, п’ятнадцять, ні, двадцять тисяч, а коли одного разу хтось вигукнув: «Тридцять тисяч!» і вже очікували продажу ліцензій до Франції, Японії, Скандинавських країн, то ми й цей успіх протанцювали, протанцювали нестримно, не торкаючись землі, бо раптом ослабла підв’язка на талії (або ж разом із нами вмить утратила всі страхи) — і три мереживні шари нижньої спідниці Анни, обплетені знизу гачком, упали додолу; Анна невимушено переступила через них — і черевичком перекинула туди, де стояли наші глядачі, всі ці люди з виставки, а серед них навіть читачі, які разом із нами за кошт видавництва («Люхтерганд») уже зараз святкували появу бестселера і кричали: «Оскар!», а потім: «Оскар танцює!», — але це був не Оскар Мацерат, який разом із телефоністкою витанцьовував «Джиммі-тигра», це були ми з Анною: ми підкинули друзям своїх синів, Франца та Рауля, і приїхали потягом із Парижа, де я сидів у вологій двокімнатній норі, годував грубку коксом, дивився на мокру стіну і писав розділ за розділом, а тимчасом Анна, чия успадкована від бабці нижня спідниця впала на танцювальний майданчик, щодня ходила на Пляс Кліші й обливалася там потом біля балетної стійки у мадам Нори, аж поки я не додрукував останні сторінки, не відправив коректуру до Нойвіда, і поки не була готова обкладинка з голубооким Оскаром, після чого видавець (його звали Райффершайд) запросив нас до Франкфурта на книжкову виставку, щоб ми могли удвох пережити цей успіх, розкуштувати його передчуття і післясмак, — але танцювали ми з Анною завжди, і навіть згодом, коли вже зробили собі ім’я, але поміж танцями більш не мали чого сказати одне одному. 1960

Це просто катастрофа! І хоча на Олімпійських іграх у Римі загальнонімецька збірна виступила ще раз, але у фірмі «Адідас» стався остаточний розкол. І все через Гарі. Не тому, що він хотів посварити нас, братів, але так вийшло — він посприяв нашому конфлікту, тим більше що в ділових справах ми вже давно розділилися: мій брат ще задовго до цього відкрив поблизу Фюрта фірму-конкурентку «Пума», однак, слід зазначити, її продажі й близько не можна було порівняти з продажами «Адідаса».

Це правда: обидві фірми захопили світовий ринок виробництва спортивного взуття. Але правдою є й те, що Армін Гарі посварив нас між собою, бо він здійснював свої рекордні забіги раз у кросівках «Адідас», а вдруге — у кросівках «Пума». Обидві фірми за це заплатили. Тож у Римі він бігав у кросівках мого брата, але коли після свого неймовірного забігу отримував золоту медаль, то на п’єдесталі був уже в кросівках «Адідас». І це при тому, що саме я після його перемоги у десятисекундному забігу в Цюриху поставив його кросівки в наш музей і розробив нову модель — «9,9», щоб Гарі міг саме в ній стартонути в Римі.

Страшенно шкода, що його перевербував мій брат, та це характерно для наших родинних чвар, бо відразу після золотої медалі — а Гарі переміг і в естафеті чотири на сто — вісім нових моделей кросівок «Пума» були представлені спортивній пресі з його ім’ям. Починаючи від «Старт-Гарі» та «Спурт-Гарі» й аж до «Перемога-Гарі». Хоча я, звісно ж, не знаю, скільки «Пумі» довелося заплатити за це.

Але сьогодні, коли примирення вже неможливе, фірму продано за кордон, а мій брат помер, і цим завершилася наша ворожнеча, сьогодні я зі страхітливою чіткістю бачу, що ми не повинні були зв’язуватися з цим хлопцем, якого недарма прозвали гончим псом.

Уже незабаром нам довелося гірко пошкодувати про наші доброчинні наміри. Щойно йому вдалося поставити нарешті підтверджений світовий рекорд, як почалися всілякі скандали. Уже в Римі цей розбещений хлопець встряг у сварку з функціонерами від спорту — через естафету. За рік його кар’єрі спринтера настав кінець. І це після такого стрімкого злету! І неправда, що там розповідають про автокатастрофу, — це було звичайне грубе порушення правил аматорського спорту. І що саме ми, «Адідас» і «Пума», буцімто зіпсували Гарі. Усе це, ясна річ, дурниці, хоча мушу визнати, що мій безгрішний братик завжди знався на тому, як перекуповувати бігунів, і ніколи не торгувався. Він пробував говорити з усіма: з Фюттерером, Ґермаром, Лауером. Але з Гарі він потрапив у пастку, це правда, хоча я й досі вважаю, що спортивний суд виявив надмірну прискіпливість, оголосивши недійсними всі його наступні перемоги й рекорди, адже цей хлопець був унікальним бігуном на короткі дистанції — навіть чорношкірий Джессі Оуенс визнав це і потиснув руку білому Арміну Гарі.

Я не змінив думки: це просто катастрофа! Та