Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

Так обидва знавці цитували один одного навзаєм і з неабияким задоволенням. І хоча вони іронічно перекидалися словами, якими зазвичай зловживаємо ми, студенти, все одно обмінювалися похвалами поміж цитатами.

— Тут вам удалося досягнути фенотипного відчуження! — вигукував один.

А другий відповідав із посвистуванням:

— Ваш західноєвропейський театр мерців підтримує мою епічну драматургію як із монологічного, так і з діалектичного боку.

І далі в такому ж дусі, що, вочевидь, тішило обох.

Потім вони почали жартувати над померлим рік тому Томасом Манном, пародіюючи його «стійкі в експлуатації лейтмотиви». Далі настала черга Бехера та Броннена[36], імена яких дозволяли вести мовні ігри. Що ж до їхніх власних політичних гріхів, то вони не надто зловживали іронією. Один глузливо процитував два рядки з партійного гімну авторства колеги: «…товариш Сталін, великий будівничий радянського народу, говорив про просо, про добрива, про суховії…» У відповідь на це прозвучала доволі сумнівна цитата з пропагандистського тексту «Дорійський світ», в якій перший хвалив гітлерівський рейх, а після неї — уривки з його ж промови на честь фашистського футуриста Марінетті. Навзаєм на адресу другого я почув іронічну похвалу його вірша «Запобіжний захід», буцімто він виражає «світогляд справжнього птолемейця», після чого обом грішниками було відпущено всі їхні гріхи цитатою з вірша «До нащадків»[37].

Звертання «ви» стосувалося, мабуть, мене — нащадка, який підслуховував їх, стоячи поодаль. Мені цілком вистачило цього натяку, хоч я й очікував від своїх кумирів більш детального екскурсу в їхні повчальні помилки. Але більше нічого я не почув. Ці двоє, які мали великий досвід замовчування, зосередилися виключно на своєму здоров’ї. Один із них, лікар за фахом, хвилювався за другого, якому професор Бруґш ще зовсім недавно радив на певний час лягти підлікуватися до клініки «Шаріте», і, пояснюючи це, бив себе кулаком у груди. Він же нарікав на необхідність пережити незабаром офіційні урочистості з нагоди свого сімдесятиріччя:

— Мені би вистачило і кухля холодного світлого пива!

На це співрозмовник відповів тирадою про можливість усе передбачити в заповіті: ніхто, навіть держава, не має права виставляти його тіло для публічного останнього прощання. Над його могилою не повинні звучати жодні офіційні промови… І хоча перший погодився з другим, але в нього виникли інші побоювання:

— Усе передбачити в заповіті — це добре, але хто захистить нас від наших епігонів?

І ні слова про політичну ситуацію. Жодного коментаря на тему гонки озброєнь як у Західному, так і в Східному світі. Розповідаючи найсвіжіші анекдоти про живих і мертвих, обидва покинули могилу Кляйста, так і не процитувавши ні рядка з творчості поета, який у цьому місці прирік себе на безсмертя[38]. На вокзалі Ваннзеє той із них, хто жив у районі Шьонеберґ,