Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

Ясна річ, обидва мої герої намагалися продати себе, але так і не зуміли об’єднати зусилля, щоб стати пропозицією «два в одному». Навіть мені та моїй фірмі, яка спеціалізувалася на злитті капіталів, не вдалося перетворити в ділових партнерів сина робітника з передмістя Будапешта та колишнього помічника банкіра з Пфальца — щоби, приміром, запропонувати продавати салямі Пушкаша разом із шампанським Фрітца Вальтера, і за допомогою спільних прибутків примирити провінціала та зірку міжнародного масштабу. Обидва були дуже недовірливо налаштовані щодо будь-яких об’єднань, тож відмовилися (або вповноважили когось відмовитися від свого імені).

Угорський захисник, здається, досі переконаний, що тоді, у Берні, не було офсайду, і справедливим був би рахунок 3 : 3. Можливо, він вважає, що суддя Лінґ помстився таким чином за матч, який відбувся за рік до того в Англії, коли угорцям удалося на священному англійському стадіоні «Уемблі» перемогти англійців із рахунком 6 : 3. А секретарка Фрітца Вальтера, яка невтомно охороняє від небажаних відвідувачів цього «бетценберзького короля», відмовилася прийняти в подарунок навіть салямі Пушкаша, яку я приніс особисто. Мені досі болить ця поразка. Мабуть, саме тому в мене час від часу з’являється думка: а що було би з німецьким футболом, якби суддя після удару Пушкаша не свиснув «офсайд», а потім ми під час додаткового часу пропустили ще один м’яч або ж програли в неминучій у такому випадку повторній грі й пішли з поля не як чемпіони світу, а знову як переможені…

Наш будинок був готовий уже навесні. Частину коштів на його зведення тато здобув завдяки пільговій будівельній угоді, яку йому як чиновникові вдалося підписати з однією з інвестиційних фірм — здається, «Вюстенрот» — «на цілковито надійних із фінансової точки зору умовах», як він тоді вважав. Щоправда, цей дім, у п’яти з половиною кімнатах якого вже незабаром мали зручно розміститися не лише ми, троє дівчат, а й мама з бабусею, не був захищеним від повітряних нальотів, хоча тато не раз наголошував, що ні на чому заощаджувати в цій справі не збирається. Ще під час планування він надсилав лист за листом до будівельної фірми та відповідних інстанцій, додаючи фотографії атомного гриба над американськими випробувальними полігонами та бомбосховищ у Хіросімі та Нагасакі — останні, як він стверджував, «практично не постраждали». Він навіть надсилав туди досить невмілі власні креслення підвалу для шести-восьми осіб — зі шлюзом, дверима, що зачиняються під зовнішнім тиском, і аварійним виходом схожої конструкції. Тож можна собі уявити, яким сильним було його розчарування, коли він не знайшов розуміння щодо потрібності усіх цих, як він казав, «запобіжних заходів, необхідних більшій частині мирного населення в наш атомний час». Будівельна фірма дала йому зрозуміти, що не має відповідних вказівок від уряду.

При цьому тато не належав до тих, хто активно виступав проти атомної бомби. Він вважав її неминучим злом, з існуванням якого слід змиритися, поки мир у всьому світі перебуває під загрозою з боку СРСР. Але він точно рішуче засудив би пізніші спроби бундесканцлера припинити всі дискусії про цивільну оборону.

— Усе це тільки передвиборчі технології, — лунає в моїх вухах його голос. — Просто він не хоче тривожити населення, а атомну зброю вважає лише звичайним наступним етапом розвитку артилерії, ще й сам собі здається при цьому хитрим, мов старий лис.

Однак незаперечним фактом є те, що невдовзі наш будиночок, який згодом почали називати «домом трьох дівчат», був готовий. І роботу в саду теж можна було починати. Нам дозволили допомагати садити фруктові дерева. При цьому не лише ми, а й мама зауважила, що тато намагається викроїти і лишити незасадженим досить великий чотирикутник у затінку. Аж після того як бабуся влаштувала йому за своїм звичаєм суворий допит, він зізнався у своїх планах обладнати там «достатньо недорогий» підземний бункер, про який він довідався, вивчаючи практики сучасного швейцарського підходу до цивільної оборони. Але активно впроваджувати цей план у життя він почав лише після того, як улітку всі газети повідомили жахливі подробиці військових навчань, що відбулися 20 червня 1955 року під назвою «Операція “Карт-бланш”»: тоді вся Німеччина, а не лише ФРН, була оголошена майданчиком для гіпотетичних військових дій із застосуванням атомної зброї. З’ясувалося, що за таких умов, навіть за найбільш приблизними розрахунками, у списку загиблих могли опинитися понад два мільйони людей і ще три з половиною мільйони було б поранено, — ясна річ, не рахуючи східних німців.

На жаль, тато не дозволив нам допомагати йому в цій справі. Тривалі суперечки з будівельним відомством призвели до того, що він, за його власним висловом, «міг покладатися лише на власні сили». Навіть бабуся не здатна була його зупинити. Особливо коли стало відомо, яка небезпека криється у буцімто радіоактивних хмарах, які постійно мандрують довкола земної кулі та будь-якої миті можуть вибухнути, спричинивши так званий «fall out», і навіть гірше: з’ясувалося, що такі хмари у п’ятдесят другому році були помічені над Гайдельберґом та околицями, тобто просто над нами. Цей факт переконав навіть бабусю в тому, що «колупання в землі», як вона це називала, — потрібна річ, і вона профінансувала кілька мішків цементу.

Цілковито сам, без жодної сторонньої допомоги — а тато працював начальником відділення у кадастровому відомстві — він викопав яму завглибшки чотири з половиною метри. На вихідних він, знов-таки без жодної сторонньої допомоги, забетонував круглий фундамент. Зумів відлити з бетону входи та виходи зі шлюзовими камерами. Тут його похвалила навіть мама, яка досі ставилася до цього проекту радше стримано, ніж із ентузіазмом. Можливо, саме це спонукало його й надалі відмовлятися від будь-якої сторонньої допомоги, навіть коли справа дійшла до виливання з бетону купола нашого, як