Проби - Мішель Монтень
Я даюся на деякі блуди, проте інших уникаю не менш ревне, ніж святий.
Ось чому перипатетики теж заперечують такий нерозривний зв'язок між пороками, та й Аристотель твердить, що розумна і праведна людина може бути непоміркованою і нестриманою.
Сократ погоджувався з тими, хто вбачав у його фізіономії якийсь нахил до переступу, мовляв, це справді його природний нахил, але він приборкав його завдяки дисципліні.
Так само приятелі філософа Стильпона відзначали, що він був ранній музика до вина та жінок, але, працюючи над собою, зробився дуже стриманим і в тому, і в тому.
Зовсім інакше в мене: що я маю доброго, те дісталося мені з народження; його прищепили мені ані законом, ані правила, ані інша яка наука. Доброта в мені природна, але в ній мало гарту і жодної штуки. Найлютіше з усіх вад, і всім нутром, і розумом, я ненавиджу лютість, найгіршу з вад. Тут я людина така вражлива, що не зношу, коли ріжуть курча або коли чую, як ячить заєць у зубах моїх хортів, хоча сам непомалу кохаюся в полюванні.
Ті, хто ганить насолоди, бажаючи звести їх до розпусти й безуму, залюбки послугуються тим аргументом, що вони, сягаючи свого вершка, опановують нас такою мірою, що нам відбирає тяму, і посилаються на те, чого ми зазнаємо у взаєминах із жінками:
тіло віщує їм розкіш найвищу,
Й сім’ям сипнути вже має Венера по ниві жіночій,
Лукрецій, Про природу речей, IV, 1099
Пер. Андрія Содомори
коли сласнота (на їхню думку) проймає нас і пориває так ґвалтовно, що глузд не в змозі спевняти своєї служби, геть переповнений і заполонений насолодою. Я знаю, що може бути інакше і що іноді, якщо захочеш, можна в той момент звернутися душею до інших думок, але для цього треба її нахилити і взяти у карби. Знаю, що можна вгамувати порив тієї насолоди; знаю з досвіду і не вважаю, що Венера така всевладна богиня, як проголошують багато інших та ще й скромніших, ніж я, людей. Мені не здається, як королеві Наваррській в одній оповідці її Гептамерона (книги прегарної змістом), ні неймовірним, ані важким бавити затишно й любо цілі ночі з віддавна бажаною коханкою, додержуючи складеної їй присяги вдовольнятися лише поцілунками та легкими доторками. Я вважаю, що тут доречним прикладом була б утіха полювання (власне, й не утіха, а захват і несподіванка, які захоплюють зненацька наш розум, і він втрачає здатність бути напоготові). Коли після довгого гону звір зненацька показується там, де ми сподівалися побачити його найменше, то струс, і гарячкові окрики, і все, що відбувається, пориває нам так ґвалтовно, що тієї миті вже годі любителям таких ловів перекинутися думками на щось інше. Недарма поети вдають Діану подужницею над Купідоновим смолоскипом та стрілами:
Тож: як тут мимоволі не розвіються
Усі турботи й пристрасті?
Горацій, Еподи, 2, 37
Пер. Андрія Содомори
Але вернімося до суті. Отож я дуже співчуваю гризотам інших і залюбки плакав би за компанію, якби міг плакати бодай з якогось приводу. Якщо я бачу сльози, але сльози щирі, не вдавані, мені одразу збирається на плач. Мертвих, тих я не жалію; я радше їм заздрю; зате від душі жалію умирущих. Мене обурюють не дикуни, які смажать і їдять небіжчиків, а ті, що мордують і переслідують людей ще живих. Навіть на судовій екзекуції, хоч би й найсправедливішій, не можу дивитись спокійно. Хтось сказав, бажаючи посвідчити великодушність Юлія Цезаря: «Він був милосердний, навіть у своїй помсті. Злапавши піратів, які взяли були його в полон і правили викуп, він, хоча перед тим погрожував розіп'яти на хресті, виконав вирок, але спершу звелів їх задавити. Філемона, свого секретаря, який хотів його отруїти, Цезар не катував, а просто завдав на смерть». Хоч би хто був цей римський автор, який смів видавати за свідоцтво милосердя те, що хтось тільки закатруплював своїх кривдників, неважко здогадатися, як його вражали страшливі і шпетні приклади жорстокості, що їх подали римські тирани.
Щодо мене, то всяку додаткову кару перед стратою я вважаю за звичайнісіньку жорстокість; особливо для нас, адже ми повинні дбати, щоб душі відходили на той світ примиреними, а хіба це можливо, якщо пекельні муки доводять до жахливого струсу та розпуки?
Не так давно один полонений вояк, уздрівши зі своєї камери у вежі, як на плацу теслі споруджують риштування і збирається люд, здогадався, що те все робиться для нього, і впав у безнадію. Воліючи за краще заподіяти собі смерть самому, він знайшов поблизу лише старий заржавілий цвях і завдав собі двох сильних ударів у шию, але відчуваючи, що ще живий, вдарив утретє в живіт і знепритомнів. Доглядач, зайшовши до камери, знайшов його в цьому стані, ще живого. Його відлили водою і, аби не гаяти часу, поки він не пустився духу, квапливо зачитали вирок; почувши, що йому мають зняти голову, бранець зрадів, збадьорився, узяв шклянку з вином, яку був відштовхнув, і, дякуючи суддям за несподівано м'який присуд, заявив, що хотів укоротити собі віку з ляку перед жорстокішою карою: побачивши приготування на плацу, він вжахнувся, подумавши, що його візьмуть на муки і закатують на смерть.
Я б рекомендував, аби ці суворі взірцеві покарання, з допомогою яких хочуть тримати люд у карбах, виконували на трупах злочинців. Бо коли бачать, як їх залишають без погребу, або варять у казані, або четвертують, то це справляє неменший ефект, ніж муки, на які прирікають живих людей, хоча наслідок виходить невтішний, ба навіть ніякий, бо як глаголить Господь: вбивають тіло, а потім не можуть більш нічого заподіяти. Євангелія від Св. Луки, голова 12, 4. Недарма і поети з притиском підкреслюють жах отакої картини, навіть за видиму смерть страшнішої:
Це царя спалили, його ж голі кості
По землі втоптали чорною юхою!
Енній у цитаті Цицерона, І, XIV
Одного дня я був у Римі якраз у день страти Катени, усесвітнього злодюги. Задавили його
