Українська література » Сучасна проза » Проби - Мішель Монтень

Проби - Мішель Монтень

Читаємо онлайн Проби - Мішель Монтень
що наші слова ображають їхній чистий слух, що нас ненавидять за них і поступаються тільки нашій брутальності, приневолені лишень ґвалтом. Краса, навіть найосяйніша, не має для нас достатньої сили впливу та смаку без такої приправи. Ось вам приклад: ув Італії, де стільки продажної краси, і то найдивовижнішої, як та краса мусить шукати додаткових викрутів та засобів, аби стати пожаданою; але, правду кажучи, хоч би на що вона бралася, їй усе одно не вдається захоплювати і запалювати, бо вона продажна і приступна всім. Ба навіть і з цнотою так само: з двох рівноцінних здобутків ми вважаємо за прекрасніший і достойніший той, що коштував нам більших зусиль і подолання більших перешкод.

Мудрий божественний Промисел допустив, щоб нашу святу церкву, як ми бачимо, шарпало стільки бур та заколотів, бо, мабуть, праг розбуркати такою змажкою побожні душі й вирвати їх із того зледащіння та сонноти, в які їх занурив тривалий спокій. Якщо порівняти втрати, яких ми зазнали в особі тих, що відпали від неї, із зиском, одержаним завдяки тому, що в нас ніби пробудився новий дух, що в цій вимушеній боротьбі у нас воскресли колишні завзяття і сила, то ще не знати, чи пожиток не переважить шкоди.

Ми сподівалися міцніше зав'язати шлюбний вузол, якщо геть унеможливимо розлучення; але скріпивши пута тим, що накладає на нас примус, ми такою ж мірою попустили і послабили пута, що накладають добра воля та почуття. Навпаки, в Римі саме свобода їхнього розв'язання для кожного, хто цього захотів, так довго утримувала шлюби в шані та безпеці. Римляни більше, ніж ми, дорожилися своїми жінками, наражаючись на небезпеку втратити їх. За цілковитої свободи розлучення спливло п'ятсот із гаком років, перш ніж хтось спробував із неї скористатися:

Те, що вільне, немиле — надить те, що невільне.

Овідій, Любощі, II, 19, З

Можна тут ще згадати вислів одного старожитнього мудреця: мовляв, кари радше загострюють злочини, ніж виводять їх; вони викликають не бажання чинити добро — то справа розуму та розважань, — а лише намагання не попастися на лиходійстві:

Ширше зараза розходиться, як лихо, гудуть, скоренили.

Рутилій, Мандрівка, І, 397

Не знаю, чи думка ця слушна, але з досвіду знаю, що ніколи громада не добивається успіху таким чином: лад і лагідність звичаїв залежать від якихось інших засобів.

Грецькі історики згадують про аргіпеїв, сусідніх зі Скитією. Вони жили без різок та каральних кийків; їх ніколи ніхто не намагався зачіпати, а хто з чужинців знаходив у них утечище, той тішився у них цілковитою свободою — така була чистота і святість їхнього життя, і що найцікавіше, ніхто не важився її, ту святість, переступити! Не дивно, що до них удавалися, як до мировиків, для розв'язання суперечок, які спалахували серед мешканців околиць.

А інший народ оточує поля та сади огорожею з тонкої лляної нитки, і вона виходить надійніша й міцніша, ніж наші рови та живоплоти. Злодія замки принаджують, відчинені двері вломник минає. Сенека, Листи, 68.

Може, в числі засобів, винайдених для захисту мого дому від ґвалту наших горожанських воєн, його оберігає й легкість, з якою можна в нього залізти. Оборона заохочує до нападу; недовіра розпалює бажання грабувати. Я притлумив апетит жолдаків, позбавивши їхні вилазки ґрунту для всякого азарту та об'явів солдатської доблесті, якою вони зазвичай усправедливлюють і покривають свої діяння. Те, що вимагає відваги, завше похвальне, надто тоді, коли нема правосуддя. Я обертаю впад у мій дім на злодійську ницу справу. Він відкритий кожному, хто в нього постукає; уся його залога — заворітник, поставлений згідно з приписами старосвітського звичаю та ґречності, і то не для оборони моїх дверей, а на те, щоб пристойно і гостинно відчиняти їх. Я не маю інших чат чи сторожі, окрім тих, що дарують мені зорі. Шляхтичеві не гоже вдавати, ніби він думає боронитися, якщо він насправді не рихтується до бою. Хто відкритий з одного боку, той відкритий звідусіль. Наші предки не думали про спорудження вартівень. Способи облягати і здобувати наші оселі (ба, без гармат і війська!) множаться з кожним днем, переважаючи своїм числом способи захисту. Винахідливість скрізь спрямована на перше: напасти може кожен, а бороняться тільки можні. Моє житло було твердинею в добу, коли його зводили. Відтоді я нічим його не укріпив і потерпав, як би замок не обернувся проти мене самого; не кажучи вже про те, що за спокійніших часів доведеться оті всі фортеці знову роззброювати. Втрачати їх небезпечно, не мавши змоги їх повернути. Крім того, важко й звірятися на них, бо під час розрухів ваш служник може належати до партії, якої ви остерігаєтеся; а там, де за прикриття править релігія, годі довіряти навіть кревним: чому б їм не послатися на вищу справедливість?

Державна скарбниця нездатна спомагати наші замки-фортеці, це виснажило б її. Нам теж несила їх утримувати без нашої руїни або, що ще дошкульніше і ганебніше, без руїни простолюду. Моя страта буде не така дошкульна; бо хіба ж таке мене спіткало б, якби я зазнав нападу, мавши укріплену й озброєну оселю? Сусіди, замість мене жаліти, теж закидали б мені необачність і недосвідченість, ба навіть легковажність у справах, належних до мого стану. Якщо стільки оточених валом замків упало, а мій і досі стоїть, то це наводить на думку, чи не впали вони саме через те, що ретельно охоронялися. Охорона заохочує обложників напасти й усправедливлює їхній наїзд: усяка сторожа створює позірність війни. Війна може вдарити й на мене, якщо така воля Господня, але сам я її не накликатиму. Дім для мене сховище, де я рятуюся від війни. Я намагаюся вберегти цей куточок од повсюдної завірюхи, як і отой куточок: у моїй душі. Хай там собі війна вбирає на себе щораз іншу личину, хай війни множаться, хай з'являються нові партії: а я й пальцем не кивну.

Оскільки мені відомо, серед стількох укріплених осель я єдиний у Франції припоручив небові охорону свого замку. Я зроду не вивозив із нього ані срібла, ані майнових паперів, ані килимів. Я не хочу ані лякатися, ані рятуватися лише наполовину. Якщо цілковита довіра може з'єднати собі ласку Божу, то вона буде мені за щит до кінця; якщо ж ні, то я прожив досить довго, аби лишити по собі пам'ять і бути гідним уваги. Скільки? Ось уже добрих тридцять років!

Розділ XVI

Про славу

Треба розрізняти

Відгуки про книгу Проби - Мішель Монтень (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: