Проби - Мішель Монтень
висловлюючи свій суд про силу-силенну людей і вчинків, починань і задумів, він з того всього ніколи нічого не приписує чесноті, вірі чи сумлінню, як нібито всі ці речі давно вже перевелися на світі! У всіх діяннях, навіть найпрекрасніших на позір, він бачить лише якусь непристойну спонуку або корисливість. Адже годі уявити собі, аби серед численних учинків, яким він дає оцінку, не знайшлося жадного підказаного розумом та цнотою; жадне зіпсуття не може огорнути геть усіх людей так, щоб бодай хтось не уник зарази. Це будить у мене острах, чи він сам не має якогось гріховного нахилу і не оцінює інших по собі самому».
На моєму Філіппі де Комміні значиться таке: «Ви знайдете тут гожий і приємний стиль, сповнений простоти й щирості; безокрасну розповідь, у якій ясно світиться сумлінність автора, вільного від марноти, коли він говорить про себе, і від заздрощів та упередження, коли він говорить про інших; у його міркуваннях та усовіщаннях більше турботи про добро і правду, ніж якогось незвичайного хисту; і все пронизане авторитетністю і ваговитістю, що виказує птаха високого лету, дозрілого для великих справ».
На Спогадах пана дю Белле стоїть така моя примітка: «Завше приємно читати виклад подій в описах тих, хто намагався ними керувати, але поза всяким сумнівом, цим двом панам вочевидячки бракує щирості й незалежності в оцінках, притаманних давнім авторам спогадів, таким, як пан де Жуенвіль, вірник Людовіка Святого, Егінгард, вірник канцлера Шарлеманя, або Філіпп де Коммін, чий образ ще не встиг потьмаритися у нашій пам'яті. Це радше адвокатський виступ в обороні короля Франциска проти імператора Карла П'ятого, ніж історія. Навряд щоб автори спотворили щось у загальних рисах, але їм гаразд повелося в тому, щоб витлумачити події, часто всупереч здоровому глузду, на нашу користь і утаїти все, що було дражливого в житті їхнього пана; зокрема немає згадки про опалу панів де Монморансі і де Бріона, ба навіть самого імені пані д'Естамп не знайдеш у цьому творі! Можна замовчувати таємні вчинки, але опускати те, що знає весь світ, речі, які вчинили в державі цілий переворот, — непрощенний гріх. Коротше, щоб скласти собі уявлення про короля Франциска і події його доби, треба, як на мене, звернутися деінде. Що можна тут прочитати з користю, то це докладні описи баталій та військових походів, в яких ці панове брали участь; кілька виступів та конфіденційних учинків деяких княжат; якісь діяння та перемовини пана де Ланже, де міститься багато даних, гідних оповіщення, і деякі цікаві міркування».
Розділ XI
Про жорстокість
Мені здається, ніби чеснота — щось інше і шляхетніше, ніж живий у наших серцях нахил нас до добра. Душі з природи задні та поштиві ідуть тим самим шляхом і чинять так само, як і душі чеснотливі. Проте в чесноті є щось більше і діяльніше, ніж тихо-мирно, завдяки своїй щасливій вдачі, керуватися розумом. Той, хто з природної лагідності й чемності знехтував би завдану йому зневагу, вчинив би дуже гарно і був би гідний хвали; але той, хто, дійнятий і допечений до живого якоюсь уразою, озброївся б розумом, здолав у тривалій борні нестямну жадобу помсти, довів би, безперечно, щось куди важливіше. Той учинив би добре, а тамтой чеснотливо: перший учинок можна б назвати добрим, другий — чеснотливим. Виходить, чеснота передбачає труднощі та боротьбу і не може виявитися без опору. Ось чому ми величаємо Бога добрим, всемогутнім, милосердним і справедливим, а не звемо його чеснотливим, адже всі його дії природжені і не потребують зусиль.
Філософи — і стоїки, і епікурейці — десь так і розуміють чесноту. Послуговуючись таким поділом, я звіряюся на загальну думку, яку вважаю за фальшиву, попри дотепну відповідь Аркесилая. Той, коли йому закидали, що багато хто переходить з його школи до епікурейців, але ні разу не було навпаки, відповів: «Охоче вірю, багато півнів стають каплунами, проте каплуни ніколи не робляться півнями». По правді, щодо твердості й суворості засад і приписів епікурейці аж ніяк не поступаються стоїкам, дарма що всілякі суперечники, щоб заломити Епікура і забезпечити собі легку перемогу, вкладають у його уста те, чого він ніколи не думав, вивертають його слова навспак, надуживають граматикою і приписують його виразам сенс, якого вони (а заразом і його діла, як їм добре відомо) насправді не мали. Один стоїк, виявивши тут більшу совісність, ніж вони, твердить, що перестав бути епікурейцем, крім усього іншого, ще й з тієї простої причини, що їхній шлях здається йому надто крутим і неприступним: / ті, яких ви називаєте жерцями втіх, насправді жерці краси та справедливості, і вони шанують усі чесноти та дотримуються їх. Цицерон, Листи до близьких, XV. Отож, повторюю: з філософів многі стоїки та епікурейці вважали, що не досить мати душу порядну, статечну і схильну до чесноти, що не досить уміти висловлювати судження і ухвалювати постанови, які ставлять нас над усіма мінливостями долі, а треба ще шукати нагоди виставити свою істоту на пробу. Вони прагнуть зазнати болю, нестатків, ганьби, аби їх перебороти і тримати душу напоготові: У труднощах міцніє доблесть. Сенека, Листи, 13. Це одна з причин, чому Епамінонд, належний до третьої школи, зрікся багатства, яке фортуна послала йому до рук із цілковитим правом, аби, як він сам сказав, змагатися з убозтвом, і бідував увесь свій вік. Сократ наразив себе, гадається мені, на ще лютішу пробу, зносячи для гарту душі злобительку дружину; це ніби проба розпеченим залізом. Метелл, єдиний з римських сенаторів, хто узяв на себе місію випробою своєї чесноти покласти край ґвалтові Сатурніна (народного трибуна, який докладав усіх зусиль, щоб запровадити несправедливу правоустанову на користь черні), накликав на себе смертну кару, якої добився Сатурній для опонентів. Згодом тих, хто вів його в лиху для нього годину на площу, він забавляв такою розмовою: «Чинити зло — річ надто легка і нікчемна, чинити добро тоді, коли нема небезпеки, річ
