Проби - Мішель Монтень
До цього місця я дійшов цілком вільно. Та коли я ставив крапку, мені спало на думку, що Сократова душа, найдосконаліша з усіх знаних мені, була б, за моїми мірками, не зовсім зразкова. Я не годен дошукатися в його особі жодної борні з грішними пориваннями. Я не можу уявити собі, щоб його чеснота зазнавала будь-яких випробувань чи була бодай трохи силувана. Я знаю могуть і необмежену владу над собою його розуму, який зроду б не допустився чогось нечестивого. Такій високій чесноті, як у нього, я не вмію нічого закинути. Мені здається, я бачу, як вона, пишна та вільна, простує звитяжним і тріумфальним кроком, без усяких перешкод, без усякого сум'яття. Якщо цнота може блищати лиш у змаганні з суперечливими забаганками, чи ж означає це, що вона не може обійтися без супутнього гріха, що вона завдячує йому все і через нього здобуває честь і шану? На що б тоді перетворилися ті чесні та шляхетні епікурейські розкоші, покликані плекати на своєму подолі чесноту і дозволяти їй гратися, даючи замість цяцьки ганьбу, хвороби, убозтво, смерть і геєну огненну? Якщо досконалу чесноту ми повинні пізнати завдяки тому, що переборюємо і терпеливо зносимо болещі і витримуємо докучливу подагру, не кліпнувши оком, якщо я як неодмінний доважок накину їй труднощі та перешкоди, то що ж станеться з чеснотою, яка злинула на таку височінь, що не лише гордує мукою, але навіть любує в ній, радіє великою радістю, як деякі епікурейці, що залишили нам певні докази схожих переживань? Немало було й інших людей з такою чеснотою, які, на мою думку, своїм поводженням перевищили навіть самі вимоги їхнього вчення. Яскравий приклад — Катон Молодший. Уявляючи собі, як він конав, розшарпуючи собі нутрощі, я не можу задовольнитися самою лише вірою, що душа його тоді була цілком вільна від страху та сум'яття, не можу припустити, щоб, пішовши на цей крок, продиктований правилами стоїчної школи, він не чув нічого іншого, крім спокою й байдужості. У чесноті цього мужа надто багато було вогню і завзяття (так мені видається), аби тим і вдовольнитися; я переконаний, що він відчував радість і втіху, доконуючи свого шляхетного вчинку, і що він любувався в ньому більше, ніж у якомусь іншому вчинку у своєму житті. Так він пішов із життя, радий, що має причину для смерті. Цицерон, Тускуланські розмови, І, 30. Я таку це вірю, що сумніваюсь, чи відмовився б він від нагоди доконати такого прекрасного чину. Якби його зацність, яка веліла йому ставити благо громадське вище власного, не тримала мене за поли, я цілком би пристав на думку, що він удячний був долі за те, що вона послала таку гарну пробу його чесноті, та за те, що вона штовхнула тамтого опришка потоптати ногами одвічну свободу його вітчизни. У мене таке відчуття, що при звершенні цього акту його душа чула велику радість і мужню насолоду, свідома того, що шляхетність і велич його —
В тій вільній смерті: вже ж не лякатись їй
Горацій, Оди, І, 37, 29
Пер. Андрія Содомори
натхнені не думкою про майбутню славу (відмітна риса слабаків і легкодухів; але для душі такої шляхетної, сильної і гордовитої було б то нице прагнення), а красою самого подвигу. Цю красу він, володар її, бачив у всій її досконалості куди ясніше, ніж ми.
Філософія, на мою превелику радість, вважає, що цей гарний акт був би недоречний у будь-якому іншому, окрім Катонового, житті і що тільки його життю пасує такий кінець. Тому він сам цілком слушно наказав і синові, і близьким йому сенаторам, щоб вони зараджували собі інакше. Катон, наділений з природи незмірною суворістю, яку він ще й сам зміцнив постійною твердістю і завзяттям у задуманому починанні, волів радше померти, ніж: бачити тирана. Цицерон, Тускуланські розмови, І, 30.
Усяка смерть має відповідати прожитому життю. Умираючи, ми не стаємо іншими. Я завше вивіряю смерть кожної людини її життям: якщо мені хтось розповідає про кончину начебто й мужню, але пов'язану з нікчемним життям, я розумію, що її теж викликала якась нікчемна, відповідна життю причина. Отож легкість Катонової смерті й та невимушеність, якої він досяг завдяки своєму душевному гартові, чи можуть уйняти в наших очах щось від краси його чесноти? Хто з людей, хоч трохи помазаний щирою філософією, може собі уявити, що ув'язнений і закутий у кайдани Сократ зустрів свій вирок незворушно, без страху, та й годі? Хто заперечить, що, крім стійкості й гарту (ними завше відзначався його дух), у його останніх розмовах та прощанні впадали в око якась нова втіха і радісне піднесення? Отой дріж насолоди, з якою він чухмарить ноги, звільнені від кайданів, хіба не є він образом подібних душевних солодощів та радощів на думку, що катуші вже позаду і визволена від них душа стоїть на порозі пізнання прийдешнього? Хай Катон пробачить мені: його смерть була трагічніша і ґвалтовніша, але Сократова, сказати б так, іще прекрасніша.
Аристипп[121] мовив до тих, хто її оплакував: «Хай боги пошлють мені таку смерть!»
Приклад цих двох мужів та їхніх послідовників (сумнівно, щоб знайшлися люди, рівня їм) засвідчує таку рідкісну звичку до чесноти, що тамта стала другою натурою. Ця чеснота здобувається не зусиллями, не велінням розуму; утримання її не вимагає душевних сил, вона — сама сутність їхньої душі, її природний і звичайний стан. Вони досягли цього тривалим застосуванням філософських приписів, які впали на гарний і благодатний ґрунт. Нечестиві помисли, що пробуджуються в нас, не доступаються до них, дужа, загартована душа притлумлює їх у самому зародку.
Але запобігати спокусам у самім заживку за Божим приписом згори і в такий спосіб готувати себе до чесноти, щоб геть виполоти насіння гріха, хіба це не краще, ніж силою тамувати їхній розвиток і, піддавшись першим проявам пристрасті, озброїтися і боротися, аби стримати їхній ріст
