Гілея - Микола Якович Зарудний

Гості все поглядали на дорогу: де ж запропастився Парамон?

— Воно, конешно, генерал на весіллі не завадив би...

— Не приїде, в нього свого клопоту повна голова.

— До солдата приїде.

— Якщо до кожного солдата на весілля почне їздити, то хто ж командувати буде?

— Ідуть! — висіли на воротях хлопчаки.

Справді» до хати підкотився широкий тупоносий джип, і з машини вийшли невеличка сива жінка, генерал Чоботар і щасливий Парамон. За ними несли якийсь ящик Сергій Кортунов і Микола Шаров. Генерал з дружиною привітали Марину, а після її і Парамона разом.

— Просимо до столу! — вклонилася Марина.

* * *

Уже було проголошено безліч тостів за щастя і довгі роки молодих, і Парамон подумав, якби все хоч наполовину справдилося, то вони з Мариною прожили б у мирі та злагоді років триста. Усі тости вони з Мариною вислуховували стоячи, а після генералової промови Парамон виструнчився і на весь двір:

— Служу Радянському Союзу!

Радісно в Парамона на серці — такі люди славні зібралися, сидять усі хутірські — рідні та близькі, і ті, що в лісгосп на роботу поприїздили, як одна сім’я, бо різні там зайди та заробітчани не трималися довго в Степовому, зоставалися ті, хто зв’язував свою долю з цим майбутнім лісом.

До великої честі дожив Парамон. Хай і Марина порадіє за нього: і генерал тут з дружиною, і Запорожний залишився, і новий директор, і партійний секретар — товариш Ілько Сторожук. Он як, підморгує Парамон Матвієві Карагачу, який щось гаряче доводить капітану Шарову. Матвій тримає чарку в руках, але не п’є. Генерал розмовляє з Каїтаном, а Лідія Миколаївна з Мариною. На столах є що їсти, є що пити — Парамон за всім стежить.

Марта сидить поруч з майором Кортуновим, а напроти Запорожний. Вона й не подивилася на нього жодного разу.

— Я хотів би випити чарку, — підвівся Запорожний, і всі стихли, — за тих, хто народився і жив на цьому хуторі. За добрих, сміливих людей, які дали мені притулок, допомогли посадити перші деревцята, повірили у велику мрію... Я хочу випити за здоров’я володаря цього степу, за діда Опанаса...

— Нема діда, — сказала Марта.

Всі переглянулися: справді, нема діда.

— Забули про старого, — з докором похитав головою Карагач.

— Пробачте, — Запорожний поставив чарку, перескочив через пліт і зник на Карагачевому «цундапі» в хмарі пилюки.

— Кликали діда Опанаса, — виправдовувався Парамон, — так він отару не хоче залишати.

— А що це за така знаменитість, — поцікавився Каїтан, — що за ним сам Запорожний поїхав?

— Чабан, — відповів Карагач.

— Я думав, бозна-хто, — всміхнувся Каїтан.

— Чого ви посміхаєтеся, Степане Стратоновичу? — спитав Сторожук. — Ми всі разом, може, зробили менше на цій землі, ніж він за свій вік...

— Та ні, я нічого, — почервонів Каїтан.

...Дід Опанас подякував Запорожному, вклонився весільним гостям і поважно підійшов до Марини й Парамона:

— Благословляю вас, діти... степом, сонцем і молодими нашими лісами... Мій дід і прадід колись думали, що ніколи не буде сили, яка зупинить ці піски. Я дожив до великого щастя, я побачив ліси в нашій стороні. Це зробили ви. Нічого, що вони ще маленькі, солдати теж виростають з дітей, — поглянув на Чоботаря дід Опанас. — Хай ніколи не болять ваші руки і світлими будуть ваші голови... Тобі спасибі, Іване, за те, що не злякався нашого дикого степу... Чув, що тебе зняли з директора. За що — не знаю. Кажуть, що порушив щось... Був би молодший, то пішов би та розпитав, а так у мене велика печаль буде, як ти поїдеш... Але хтось мусить піти і розпитати...

Дід Опанас випив чарку і сів біля Чоботаря.

— Спасибі за добре слово, діду, — сказав Чоботар.

— Слів добрих багато — та не до кожного пасують.

— Тату, ви б заграли нам, — перехилилася через стіл Ольга.

— Ні, дочко, на весіллях грати вже не буду, пальці не слухають, — дід Опанас поклав на стіл велику натруджену руку з вузлуватими пальцями. — Колись ще грав на Мартиних іменинах веселої, а тепер тільки сумної можу...

— Ходімо погуляємо, — голосно сказала Марта Сергієві. Виходячи з-за столу, ненароком зачепила Івана. — Пробачте.

Сергій наздогнав Марту біля воріт. Вона, сміючись, взяла його за руку і потягнула в степ.

* * *

Граф відчув незвичний запах і підняв голову: якась залізна тачка на трьох колесах з гуркотом під’їхала до чабана і зупинилася. Чабан щось сказав чорному собаці, якого звали Жук, подивився на отару, сів у залізну тачку й поїхав. Довга гирлига, мабуть для пристрашки, була застромлена в пісок на високому горбі, а на неї чабан повісив свою руду баранячу шапку — це вже знак для Жука: бережи шапку й не випускай у степ отару.

— Дивись мені! — погладив Опанас Жука.

«Добре», — помахав Жук хвостом і віддано подивився на чабана.

Залізна тачка з чабаном помчала до кошар. Граф подумав, що, мабуть, натрапив чабан на воду і, незабаром повернувшись, пожене отару на водопій. Хотілося пити. Граф і баранчики-дволітки ще трималися, а ягниці і ягнята, збившись у купу, лежали, важко дихаючи, і здавалося, що стогнав степ.

Сонце повільно котилося до обрію, спека спадала. Ніцці потроху оживали. Від отари відділялися гурточки місць, никали по степу, шукаючи поживи. Далеко не заходили — Жук був насторожі. Коли вівці відходили на недозволену відстань, він зривався і щодуху мчав до них, заганяв до