Гілея - Микола Якович Зарудний

— Якщо візьмете, Дмитре Корнійовичу, то поїду з вами до аеродрому, а звідти доберуся вже до Кам’янки.

— Візьму, — пообіцяв Чоботар, — Не жаль залишати Степовий?

— Жаль, — зітхнув Іван.

— Я поговорю в обкомі про твою справу, — сказав Чоботар. — Думаю, що рішення облземвідділ прийняв не дуже мудре... У науці діяти наказами не можна. Мартинюк, звичайно, авторитет, але Вигдаров ще теж не сказав останнього слова...

— Я теж так думаю, Дмитре Корнійовичу. Я доводив, але мене не послухали.

— Мені Мірошник розповідав.

Сутеніло. Генерал подивився на годинник, сказав дружині:

— Лідочко, нам пора.

Коля Шаров виріс перед генералом, як з-під землі.

— Дозвольте звернутися, товаришу генерал!

— Що в тебе, Миколо?

— По секрету можна?

— Давай.

Шаров щось тихо сказав генералу, Чоботар знову поглянув на годинник:

— До двадцяти трьох дозволяю, обом... машину пришлю.

— Спасибі!

Запорожний з Ольгою винесли з хати речі. Розпрощався з нею на ганку і пішов до машини.

— Прощавайте, — Іван потиснув руку Карагачеві і Сторожуку. — Ви ж тримайтеся, друзі...

— Не забувай нас, Іване, — витирала сльози Марина.

— Не забуду...

Останні потиски рук, поцілунки... Від’їжджає машина.

«Де ж вона? Де Марта? — стукає в скронях. — Невже не побачу? Ніколи не побачу... Не почую більше отого її «здрастуй»...»

Марта з Сергієм стояли на кургані. Запорожний помітив їх, попросив зупинитись. До кургану було далеко. Іван помахав Марті рукою.

Вона й не ворухнулася, тільки ноги чомусь підкосилися, Сергій підтримав її.

— Що з тобою, Марто?

— Нічого...

— Ти зблідла, тобі погано?

— Мені... дуже добре... Не віриш? Я можу засміятися!

І Марта заплакала.

За джипом слалася руда хмара.

* * *

Ні Марта, ні Сергій спочатку не могли нічого збагнути: щось повзло по молоденьких лісочках, перекочувалося сірими хвилями.

— Вівці! — закричала Марта.

— Ну й що? — Сергій не розумів, чому так стривожилася дівчина.

— Вони знищать ліс! Біжімо!

Марта побігла до хутора. Сергій ледве встигав за нею.

* * *

«Першому секретарю Ольвіопільського РК

Компартії України тов. Мірошнику Р. О.

Копії: нач. облземвідділу тов. Хоменку В. К., районному прокурору тов. Пересувку X. К.

Доповідна записка.

Цим доповідаю, що внаслідок безвідповідальності окремих осіб у лісгоспі Степовому склалося загрозливе становище. Отара овець в кількості 2789 голів забрела на лісові ділянки і знищила шляхом поїдання і топтання 126,7 га молодих насаджень.

Це сталося тому, що колишній директор лісгоспу т. Запорожний І. Т. перед своїм від’їздом самовільно привіз з пасовища старого чабана Панаса Заклунного для проголошення тосту за його здоров’я. Запорожний не міг не знати, що відсутність пастуха може негативно позначитися на поведінці отари, що й було підтверджено на факті. Прошу допомогти робочою силою і матеріально, щоб залісити знищену площу і виконати план, а Запорожного притягнути до відповідальності за шкідництво, бо чабан Панас Законний дуже старий і не винуватий.

Надсилаю вам акт, яким підтверджено, що я не несу відповідальності за дії овець.

Директор Степового лісгоспу С. Каїтан»

* * *

Харитон Костьович Пересувко навшпиньках зайшов до кабінету Мірошника — він завжди до всіх кабінетів заходив навшпиньках — і поклав перед секретарем кілька надрукованих аркушів:

— Справа Запорожного, — пояснив і зітхнув.

Харитон Костьович завжди зітхав, коли доповідав про якусь серйозну справу, бо людиною був доброю і переживав, коли доводилося карати людей. Щоб не здаватися дуже м’яким, Харитон Костьович інколи вживав міцні слівця і погрожував різними статтями кодексу, які безбожно плутав, бо юридичної освіти не мав, а прокурором був призначений цілком випадково в перший по воєнний рік. До цього Харитон Костьович працював завідувачем загсу.

Харитона Костьовича примусили поступити вчитися заочно на юридичний факультет, але роботи було стільки, що на сесії він їздив тільки раз на рік і лише там дізнавався, які треба складати іспити. Мріяв Пересувко повернутися на свою улюблену посаду завідувача загсу, але про це говорив лише одному вірному другу — Петру Петровичу Лобану — після третьої чарки. Редактор сміявся з цієї наївної мрії і стверджував, що Харитон Костьович зі своїм розумом і практичною діяльністю може очолити обласну або й республіканську прокуратуру («клянуся, що кращої кандидатури нема») а чи стати головою райвиконкому. Лобан подобався Пересувку за сміливість і принциповість, яку той проявляв усюди, правда, трохи дивним способом. Лобан завжди повторював прописні істини, але з таким виглядом, ніби це було його власним відкриттям. Коли, наприклад, приймалося рішення про дострокове завершення сівби в районі, то після всіх ділових пропозицій слово брав Лобан і говорив:

— ...але час ставить перед нами нові завдання, і ми повинні знайти шляхи для їх виконання. Вихід є лише один — це достроково завершити сівбу. Я переконаний у цьому і готовий до кінця відстоювати свою точку зору...

— Розказуйте, Харитоне Костьовичу, — відірвався від якихось зведень Мірошник.

— Прочитайте, там все написано, — зауважив Пересувко.

Мірошник прочитав, потім мовчки закурив і запитав:

— Ви теж переконані, що Запорожний спеціально забрав чабана, щоб вівці знищили посадки лісу?

— Це думка товариша Каїтана, — пояснив Пересувко. — Запорожний вважає, що його незаслужено звільнено з роботи, і мстить товаришу