Гілея - Микола Якович Зарудний

Володимир Карпович часто дзвонив до лікарні, турбуючись про здоров’я Степана Стратоновича, але відповіді були невтішні: мучив Каїтана головний біль. Юля доводила лікарям, що в нього розривається голова на шматки, а коли й перестає боліти, то гуде, як порожній млин. Лікарі розводили руками — аналізи були нормальні, Каїтан поправився на два з половиною кілограми, а на щоках розпливався рум’янець.

Провідували Степана Стратоновича товариші по роботі, але змін не було: нового директора Степового лісгоспу не призначали. Тактика Юлії зазнавала поразки, і одного разу, коли вона з’явилася в лікарні, Степан Стратонович сказав:

— Нічого не вийде, Юлю. Два місяці проваляв дурня і досить. Принеси мені коверкотові штани...

Юля обізвала його різними словами, використовуючи, як учителька мови, гіперболу і порівняння, але сині коверкотові штани принесла.

— З одужанням, — чомусь єхидно посміхнувся Володимир Карпович, побачивши Каїтана. — Я знав, що ваше бажання поїхати працювати в Степовий переможе хвороби. Зичу успіху.

На другий день Степан Стратонович Каїтан уже приймав справи лісгоспу від Запорожного.

Ішли осінні посадки лісу, торфу завезли мало, і доводилося порушувати норми його внесення в грунт. Про виконання плану не могло бути й мови.

— Підклав ти, Запорожний, мені свиню, — сказав Каїтан, обходячи посадки. — Хто тебе гнав у шию?. Садив би стільки, скільки було торфу, а то розмахнувся... Тепер сам у кущі, а мені...

Іван промовчав і повів Каїтана на ділянку, де працював розпашник Матвія Карагача.

— Молодці, — похвалив Каїтан, спостерігаючи, як глибоко вгризалася сталева лапа в грунт. За розпашником ішли жінки і вручну висаджували сосонки.

— Тепер ми вдесятеро швидше засаджуємо площу, — сказав Запорожний.

— Хто це придумав? — поцікавився Каїтан.

— Матвій Карагач, — показав на одноокого тракториста, що сидів за кермом.

— Та що ви, — махнув рукою Карагач, — я тільки залізо гнув... Це Іван Трифонович з Вигдаровим оцю штуку придумали.

— Треба написати про цей розпашник у міністерство, — занотовував щось у блокноті Каїтан, — хай замовлять на Лубенському заводі для всіх лісгоспів. Доручаю тобі, Іване Трифоновичу.

— Пробачте, Степане Стратоновичу, — відповів Запорожний, — але я виїжджаю звідси... І так засидівся.

— Так, так, — промовив Каїтан, шкодуючи в душі, що не матиме такого помічника. — Коли ж їдеш?

— Завтра, Степане Стратоновичу. Не згадуйте лихом.

— Завтра не поїдеш, Іване Трифоновичу, — сказав Карагач. — Парамон жениться, ферштеєн?

* * *

Посильний з військкомату привіз повістку до призову Максима Матвійовича Карагача. Заголосила Гайна на весь хутір, аж поки не втихомирив Матвій:

— Це, Ганю, діло святе, наше, і щоб я крику не чув, бо це ображає мою солдатську душу.

— Це ж на три годочки, — схлипувала Ганна. — Проводи влаштувати треба, Матвію.

— Без проводів обійдемося, хай тверезий іде, без лементу і крику...

Максим збирався в дорогу, вислуховуючи батькові та материні поради, і не міг уявити, що завтра вже не побачить свого хутора, Марти...

Він прибіг пізно до Заклунних, але Ольга сказала, що Марта спить і будити її не буде. Максим хотів написати їй прощального листа, але так і не написав.

Раненько під’їхала машина до Карагачевого двору, Максим вибіг на вулицю і побачив людей; що стояли біля хати Заклунних: чого це вони зібралися? Виявилося, що з Максимом поїде і Запорожний: стояв його старенький чемодан і якийсь вузлик.

На ганку, мов прилипла до «свого» різьбленого стовпчика, стояла заплакана Марта. «Невже за мною плаче? — підкотилося щось пекуче до Максимового горла, але вона байдуже подивилася на допризовника. — За Іваном плаче».

Потім під’їхав на своєму «цундапі» Матвій Карагач і, показуючи на Іванову зарубку на ганку, сказав:

— Забирай мотоцикла, Іване Трифоновичу, — все-таки більше року протримався на Овечому. Я програв. Ферштеєн?

Усі засміялися.

— Колись заберу, — відповів Іван і пішов до машини.

За ним кинулися Марина й Парамон, щось довго говорили Запорожному, і він розгублено дивився на них.

Максим вибрав хвилину, коли біля Марти не було нікого, підійшов:

— Я їду...

— Щасливої дороги, Максиме.

— Писатимеш?

— Не знаю...

— Прошу тебе...

— Навіщо?

— Я люблю тебе, Марто... Люблю, — Максим раптом побачив біля ганку легеньку постать Ганнусі, яка вп’ялася своїми великими карими очима в нього.

— Я знаю, — гірко-гірко всміхнулася Марта. — Але ти не думай про мене... Не треба... Я — погана дівчина, Максиме.

Марта подала йому руку і пішла до хати. Нетерпляче сигналив шофер. Максим розпрощався з хуторянами, поцілував матір.

— Неси, Максиме, службу справно, — сказав Карагач і поцілував сина.

Максим виліз у кузов.

— А ви, Іване Трифоновичу? — запитав Запорожного.

— Не пускають, — розвів руками Іван, показуючи на Марину й Парамона, — маю ще на весіллі відгуляти. Важчаю тобі добра, Максиме!

Машина рушила, Максим вдивлявся у вікна Мартиної хати: може, хоч ще раз побачить її.

— Стійте! Стійте! — раптом почув Максим і побачив Ганнусю, яка бігла за машиною.

— Ганнусю, вернись! — гукала Марина, але та не чула.

Максим постукав по кабіні, шофер загальмував.

— Чого ти?

— Почекай.

Ганнуся підбігла до машини, вхопилася за борт кузова і стала на колесо, Максим підхопив її, думаючи, що її вона хоче їхати.

— Ні, ні, — промовила Ганнуся, — я не