Гілея - Микола Якович Зарудний

метод знайшов таке гаряче схвалення в директивних органах, то й знайшло своє відображення у відповідних інструкціях, які набрали сили закону... Так, так, товаришу Вигдаров, не посміхайтесь. Те, що зроблено в Степовому лісгоспі товаришем Запорожним, я не можу розцінити інакше, як авантюризм. Про це я вже говорив і йому, і моєму шановному колезі професору Вигдарову... Запорожний перевиконав план посадки лісів, його хвалили, преміювали, але дозвольте запитати: що з цього матиме народ? Нічого. Посадки, проведені за методом Вигдарова, щезнуть із землі через рік.

— Не щезнуть! — сказав Вигдаров.

— Третина саджанців пропадає, товаришу Вигдаров, на наших дослідних ділянках, а що буде в степу? — Мартинюк знизав плечима, мовляв, я лише констатую факт.

— А хто поверне державі витрачені кошти? — подав голос уповноважений.

— За це треба судити! — сказав прокурор.

Лобан сумно похитав головою.

— Я розцінюю, — провадив далі Мартинюк, — з дозволу сказати, експерименти Запорожного і Вигдарова, як... дискредитацію...

— Свідому! — підкреслив уповноважений.

— Свідому... — повторив Мартинюк, — великого плану перетворення природи. Ми, вчені, повинні бути перш за все чесними перед своїм народом і думати не про свою особисту справу, а про велику місію і справу, якій ми служимо.

— По-вашому виходить, що Запорожний свідомо йшов на шкідництво? — запитав Колишев і закашлявся. — Ні, ви відповідайте, товаришу Мартинюк.

— Я не можу стверджувати, але факти, які... опубліковані в статті... — розводив руками Мартинюк, — не на користь товариша Запорожного... Але я не хотів би звинувачувати його, бо він — практик, досвіду в нього небагато, його просто... дехто використав у власних цілях...

— Ви, товаришу Мартинюк, — тицьнув пальцем у зблідлого Семена Петровича Колишев, — давайте без оцього «дехто», «не на користь». Ви говоріть нам ясно і просто, а то розводите демагогію.

— Товаришу Колишев, — подав голос уповноважений, — ви не в нарядній шахти, а на бюро райкому і розмовляєте з ученим.

— Треба говорити просто і ясно і в нарядній, і на бюро, — відповів Колишев. — Вони ж звинувачують мало не в шкідництві Запорожного і Вигдарова, комуністів, фронтовиків, хай доведуть мені, що це так, і я голосуватиму за їх виключення з партії, а він мені антимонію розводить...

— Дмитре Андрійовичу! — постукав олівцем Мірошник.

— Тридцять шість процентів саджанців, висаджених восени і весною в Степовому, — пропало, — помахав якоюсь доповідною уповноважений. — Вам зрозуміло, товариші? Це сотні тисяч карбованців. Які вам ще потрібні факти, товаришу Колишев?

— Пропали й ті, що були посаджені за методом Мартинюка, — сказав Колишев. — У нас другий рік нема дощів.

— Ви облиште оці посилання на об’єктивні причини, — махнув рукою уповноважений і звернувся до Запорожного: — Які площі збереглися краще?

— Там, де садили з торфом, — відповів Запорожний.

— Ясно? — запитав уповноважений. — І ми, товаришу Колишев, будемо пов’язувати цю справу з політикою.

Будемо. І висновки відповідні теж зробимо. Думаю, що мам треба дати нашу оцінку... експериментам професора Вигдарова, написати листа до Академії сільськогосподарських наук і просити розібратися в цій, гм... науці. А щодо Запорожного, то я тут, товариші, нічого не розумію... Справді, льотчик, фронтовик, не новачок у лісовому господарстві і... така... кричуща безвідповідальність, окозамилювання. Як ви могли сліпо довіряти тим сумнівним експериментам, товаришу Запорожний?.. Я, здається, питаю вас?

— Можна? — звернувся Запорожний до Мірошника, той кивнув головою. — Все, що я зробив у. Степовому, я робив свідомо, товаришу уповноважений.

— Тим гірше, — буркнув Лобан.

— Свідомо, — підкреслив Запорожний. — І професор Вигдаров до останнього часу не знав, що ми залісили таку велику площу без внесення торфу. Я переконаний, що метод Василя Олександровича — це єдиний метод, який дозволить нам виконати оту велику місію, про яку так проникливо говорив Мартинюк. Якби ми в Степовому чекали на торф, обіцяний товаришем Каїтаном, то ми не посадили б і третини тих площ...

— Але ліси насаджуються на десятки років, а не для квартальних зведень, — сказав Мартинюк. — Через рік там, де не внесено торфу, — буде пустеля.

— Побачимо... Дайте нам... дайте мені два роки, і я нам доведу...

— За такі речі можуть дати і п’ять, — засміявся Лобан.

— Ви дуже дотепна людина, — Запорожний зміряв нищівним поглядом Лобана. — У тому, що я робив, є ризик, але нове завжди пов’язане з ризиком.

— Це не гра в карти, товаришу Запорожний, — сказав уповноважений. — Так ви що, не визнаєте своїх помилок?

— Не визнаю.

— Ви чуєте, товариші? — окинув поглядом кімнату уповноважений. — Значить, по-вашому, стаття товариша Лобана — наклеп?

— Ні. Просто її писала людина, яка нічого не хоче зрозуміти, — відповів Запорожний.

— Ви що, заперечуєте правдивість фактів? — Лобан аж підскочив на стільці.

— Ні. Гектари названо правильно, а все останнє — крик невігласа і кон’юнктурника, — Запорожний сів.

— За образу моєї особи, — почав Лобан, але його обірвав Мірошник.

— Що ви скажете, Василю Олександровичу? — звернувся до Вигдарова.

— Нам треба з вами посадити ліси на сто сорока тисячах гектарів придніпровських піщаних арен, — тихо почав Вигдаров. — Цьому я присвятив багато років свого життя і тільки тепер, можливо, я зі своїми товаришами наблизився до розгадки таємниці: чому гине частина саджанців, висаджена без торфу... До речі, гинуть і з торфом... Я не рекомендував Івану Трифоновичу застосовувати на великих площах мій метод посадки лісу, але не знімаю з себе відповідальності і буду відповідати разом з ним.

— Дякую, — Мірошник підвівся з-за столу. — Хто ще хоче виступити? Нема? Товаришу Запорожний, ви