Гілея - Микола Якович Зарудний

— Ви що, подуріли? — Іван навіть спробував усміхнутися. — З ким вона приїздила?

— Сама, верхи... Що мені робити, Іване? — з мукою дивилася на Запорожного. — Що мені робити, скажи!

— Іди до своєї кімнати, поки мати не прокинулася. Дівчисько.

Марта відкинула розпущену косу і відступилась од нього.

— Може, ти ще колись пошкодуєш, — сказала і швидка щезла за дверима.

* * *

Не хотіла Марина справляти ніякого весілля — не молоді ж вони з Парамоном, навіщо людям очі зривати.

А Парамон — на своєму:

— Хочу, Марино, щоб цей день запам’ятався нам, бо довго чекав його. А крім того, пообіцяв, що Лідію Миколаївну покличу з генералом...

— Коли пообіцяв?

— Як у гостях був.

— Хіба приїдуть?

— Попрошу машину в Запорожного і привезу. Сусідів покличемо.

— Добре, Парамоне, — погодилася Марина.

Ні, не думала Марина, що доведеться їй пережити третє весілля. Почують люди — здивуються: хто подумав би? Не вітряна ж якась, а тиха, скромна Марина, з вічно сумними очима, уже третього причарувала. Ну, люди поговорять-поговорять та й звикнуть, а що скаже Ганнуся? Це найбільше тривожило Марину, бо не маленька ж. Вирішила нічого не таїти перед дочкою.

— До нас, Ганнусю, — сказала вранці, заплітаючи їй косу, — перейде жити... Парамон...

— Отой жовтоокий? — байдуже запитала Ганнуся. — А в нього що, хата розвалилася?

— Ні... Він... ну... ми хочемо одружитися...

— Він буде твоїм чоловіком? — спитала Ганнуся.

— Хочу, щоб ви батька мали, важко нам, — зітхнула Марина. — Він добрий, не зобидить...

— А якщо мій тато повернеться? — спливла давня надія.

— Не повернеться вже, Ганнусю. Ніколи... — Марина пригорнула до себе дочку, і Ганнуся, вткнувшись носиком у теплі материні груди, тихо заплакала. — Не треба плакати, бо весь день буде в сльозах...

— Не буду, мамо, — поцілувала матір в щоку, і Марина сприйняла це, як доччину згоду і прощення.

У хату зайшов заклопотаний, як завше, Ілько Сторожук.

— Запорожний просив, щоб прийшла, Марино, — подав руку господині, Ганнусі і, переконавшись, що більше вітатися ні з ким, заховав її в кишеню.

— Я зараз, Ільку, — накинула хустку Марина. Вже на вулиці спитала: — Що там було в райкомі?

— Розкаже...

Іван сидів у кімнатці бухгалтера і щось писав. Привітавшись з Мариною, підсунув їй свого стільця, бо їх всього було два, а сам сів на підвіконні.

— Що ж, уся парторганізація зібралася? — зажурена посмішка з’явилася на обличчі Запорожного.

— Протокола писати? — Ілько Сторожук як партгрупорг вважав тепер за необхідне фіксувати кожне їхнє зібрання.

— Не треба, Ільку Гнатовичу, — відповів Запорожний. — Уже все записано... Доповідаю вам, що мене звільнено від обов’язків директора лісгоспу і... винесено догану...

— Що-о?! — вихопилося в Марини.

— Га? — думав Ілько, що не дочув.

— Як же це? За що, Іване Трифоновичу?

— Я вам розкажу...

* * *

Якби Степану Стратоновичу Каїтану сказали, що завтра буде землетрус і він провалиться кудись на той світ, то він повірив би цьому більше, аніж словам начальника облземвідділу:

— Вас, Степане Стратоновичу, — сказав начальник, дивлячись в далечінь, правда, обмежену пофарбованою стіною, — призначено директором Степового лісгоспу...

— Не розумію, — розгубився Каїтан. — Мене? За що?

— Вас. Замість Запорожного, — підтвердив начальник. — Є така думка...

— Але я... У мене сім’я і взагалі... Я не можу... виправдати довір’я, — нарешті знайшов аргумент Каїтан.

— Виправдаєте, — сказав начальник. — Скільки вам треба часу, щоб зібратися?

— Володимире Карповичу, — дзеленькнув графин з водою в руках Каїтана, — я ж тут... справлявся... під вашим керівництвом... А сам я не вмію...

— Там ви теж будете під моїм керівництвом, — заспокоїв його Володимир Карпович. — Майте на увазі, що Степовий лісгосп іде першим у постановах уряду... План осінніх посадок знову збільшено. Негайно їдьте, організовуйте доставку торфу і... виправляйте становище...

— Але я, Володимире Карповичу, не знаю, чи справлюсь...

— Справитесь. Мусите. Бажаю успіху. — Володимир Карпович потиснув руку Каїтану, давши зрозуміти, що розмову закінчено.

Добрівши до свого кабінету, Степан Стратонович подзвонив дружині і доповів про новину. У складних випадках він завжди користувався телефоном і, очевидно, мав рацію, бо вести розмову з Юлією віч-на-віч було не дуже безпечно. Після короткого повідомлення про суть справи Каїтану вже не довелося говорити. Далі говорила Юля. Почавши з того, що він коротить їй віку і з риторичного запитання: навіщо вона, дурна, вийшла за нього, старого пня, заміж, Юля все-таки перейшла до практичної поради.

Каїтан витер піт і, пообіцявши Юлі виконати все, що. вона наказала, пішов до лікарні.

Стурбовані лікарі оглянули Каїтана і підтвердили діагноз, підказаний Юлією: нервовий розлад, аритмія, бронхіт і (не міг довго згадати Каїтан) запалення того нерва, на якому сидять...

Дивно влаштована людина. Досить потрапити їй в якесь нове оточення чи обставини, як мимоволі вона починає вбирати все, що відбувається навколо. Так сталося і з Каїтаном. Прийшовши до лікарні майже здоровим, хоча й знервованим, він через місяць ледве пересував ноги, особливо, коли приходила на провідини Юля. Всі відомі їй хвороби одна за одною напосідали на Каїтана, і ночами він подумував, чи не написати