Гілея - Микола Якович Зарудний
Ти добре зробив, хвалить голосочок, сказавши Мірошнику, що поїдеш у Кам’янку. Догану через рік знімуть, все забудеться, і прийдуть нові радощі. Не журися, Запорожний!
Смиренний голосочок, зробивши своє, тихенько вкублився на дні стривоженої Іванової душі.
З пітьми виповз освітлений повним місяцем піщаний курган. Уночі він здавався вищим, ніж був насправді. Іван згадав, як уперше видиралися вони з Марино по його крутому схилу. Вона тягнула Івана за руку і так вперто йшла, наче за вершиною кургану мав початої для неї новий світ. Люди чогось завше прагнуть хоч трохи піднятися над рівниною, протоптують стежки на горби і кургани, мандрують по горах і, ризикуючи життям, підкорюють неприступні гірські перевали й вершини. Івана теж охоплювала пристрасть до висоти, ні з чим не зрівнянне відчуття лету й простору. Його суть він найповніше відчував у бою, коли йшлося про життя і смерть. У ті хвилини не думалось про себе, звичайний, інстинктивний страх зникав, поступаючись місцем холодному тактичному розрахунку, залізній витримці військового льотчика, за плечима якого була рідна земля і доля народу. Запорожного ніколи не полишало це високе почуття, і для нього був незабутній день, коли йому, пораненому, вручили партійний квиток на аеродромі, і лише тоді поклали його санітари на носилки.
— Ви завоювали право стати комуністом своєю відданістю і кров’ю, — сказав тоді Запорожному комісар ескадрильї, — у вас буде багато орденів, але партійний квиток — один. Це, Запорожний, не нагорода, а суть вашого життя й боротьби. Пам’ятайте про це завжди: в радості й у важкі часи.
І Запорожний пам’ятав про це завжди. Він десятки разів ризикував життям, виручаючи своїх друзів, і вони не роздумували ніколи, якщо потрапляв у біду він...
Зараз уже не потрібно ризикувати життям, підтверджуючи цим вірність своїй партії, тепер інші часи, але треба залишитися і в цих буднях таким, як ти був, Запорожний, у бою, зберегти оту високість духу. Так думав Іван, вдивляючись у знайомі обриси степу. Мабуть, цей степ і глибінь нічного неба настроювали Запорожного на таку душевну патетику — думалося про велике.
Уже світало, коли Запорожний добрався до хати Заклунних. Біля ганку стояло відро з водою, а на поренчатах висів білий рушник. «Марта», — подумав Іван і з насолодою вмився. Потім скинув свій запорошений одяг і в самих трусах довго ходив по подвір’ю, збиваючи ногами краплинки роси на вижухлій траві Треба було б новий паркан зробити Ользі, подумав, а то заносить піском. Потім набрав води і полив обидві Мартині ялинки. Виросли як! Колись червоні стрічки, якими пов’язала Марта ялинки, тепер стали сірими, і це було неприємно. Іван зірвав їх і повісив на стовпчик ганку. Рука ковзнула по зарубках. Іван подивився на «свою». Мотоцикл у Матвія Карагача він виграв, але більше зарубок не буде...
Іван сполоснув ноги і стомлено витягнувся на ліжку. Чисте, холодне простирадло відмежувало його від духоти ночі: можна поспати зо три години, вирішив Іван. Може, приїде Каїтан, треба передати йому справи, а потім уже попрощатися... Паркан треба було б зробити Ользі... Над степом поплив гуркіт — рано полетіли хлопці...
Іван не чув, як тихенько скрипнули двері, що вели до Мартиної кімнати, не бачив, як протиснулася у вузьку щілину (бо сундук заважав) Марта в самій сорочці, з палючими, якимись напівбожевільними очима. Вона сіла на краєчку ліжка і довго дивилася на засмагле і серйозне уві сні обличчя Івана. Такий вигляд, певно, надавав йому шрам, пересікши брову. Марта кінчиками пальців доторкнулася до чола, й Іван розплющив очі. Мабуть, він подумав, що це сон, бо знову заплющив повіки, але це тривало тільки мить, — Марта впала йому на груди, і він відчув усе її тіло. Палкими поцілунками вона покрила його щоки, підборіддя, груди, наче боялася, що його хтось забере від неї зараз і назавжди.
— Здрастуй, — тихо прошептала Марта. Це просте, звичне слово могла так промовити лиш вона, вкладаючи в нього і радість зустрічі, і печаль, і надію. Це слово було наче їхнім паролем, тільки їм двом воно могло замінити безкінечні розмови. — Здрастуй...
Все це сталося так раптово, що Іван і не опам’ятався, як Марта опинилася під простирадлом, він бачив тільки її оголені кругленькі груденята і відчайдушні очі.
— Марто? Що ти? — Він не мав сили відштовхнути її від себе. — Марто!
— Я хочу бути твоєю... чуєш?.. Я люблю тебе... Ти мій... Я люблю, — виплутувалися слова з розпущених кіс.
Дурний півень стрибав у вікно, намагаючись втриматись на підвіконні і з цієї висоти проспівати свою пісню. Марта здригнулася з переляку. Іван зірвався з ліжка і, наче по сигналу тривоги, вмить одягнувся і розчинив двері. Марта й не поворухнулася — лежала в збитій білій сорочці, з розкиданими по подушці косами і з ненавистю дивилася на Запорожного.
— Ти... ти... гидуєш? Так? Ти не хочеш мене? — вона ткнулась лицем у подушку й тихо заплакала.
— Марто, не треба... Ти ж зрозумій, моя дівчино. — Іван схилився над Мартою і погладив мокру від сліз щоку.
Марта не обернулася.
— Я люблю тебе, Іване... Я не можу без тебе... Я хочу бути з тобою... Я. тобі народжу сина, я... — говорила в глуху стіну...
— Марто, не треба про це... Ти ж усе знаєш... У мене є Ярина...
— Нема! — Марта, прикриваючись простирадлом, зіскочила з ліжка. — Я вигнала її звідси, і вона не повернеться до тебе! Не повернеться!
— Як вигнала, коли? Вона була тут? — не вірив своїм вухам Запорожний.
— Була, — обпалила недобрим поглядом.
— Де ж вона?
— Поїхала... Вона
