Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері

— Так, ти повинен іти. Досі я не розуміла, чому так має бути, але тепер розумію.

— Ви молодчина, Сьюзен, — мовив Ширлі. Він тішився, що Сьюзен прийняла цю новину спокійно, бо ж незгірше за решту хлопців боявся «сцен». Він подався до себе, весело висвистуючи, та коли через півгодини бліда Енн Блайт зайшла на кухню, Сьюзен досі ще сиділа при столі.

— Пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен, зізнаючись у тому, у чому досі не дозволила б собі зізнатися, — я почуваюся дуже старою. Джем і Волтер були ваші, але Ширлі — мій. І мені нестерпно думати, що він полетить… а його машина розіб’ється… і його тіло буде мертве й поламане… його маленьке тільце, яке я няньчила й пестила, коли він був немовлям…

— Сьюзен… замовкніть! — скрикнула Енн.

— О, пані Блайт, дорогенька, пробачте мені. Я не повинна була казати це вголос. Часом я забуваю, що постановила бути героїнею. Це… це трохи вибило мене з колії. Але я триматимуся. Та якщо зо кілька днів мені не вдасться якась страва — надіюся, ви зглянетесь на мене. Принаймні, — додала нещасна Сьюзен, видушуючи із себе похмуру усмішку в розпачливім намаганні підтримати розгублений дух, — принаймні служба в авіації — то чиста праця. Він не буде так бруднитися, як неодмінно забруднився би в шанцях, і це добре — він завжди був охайним дитям.

І Ширлі пішов на фронт — не сяючи в очікуванні славної пригоди, як Джем, не з полум’ям жертовності в душі, як Волтер, але в несхитному діловому настрої людини, чия справа, хай яка брудна й неприємна, мусить бути зроблена. Він поцілував Сьюзен — уперше, відколи йому виповнилося п’ять років, — і сказав:

— Бувайте, Сьюзен… мамо Сьюзен.

— Мій хлопчику… смаглявий хлопчику, — мовила Сьюзен.

«Цікаво, — гірко думала вона, дивлячись на смутне лице лікаря Блайта, — чи ти пригадуєш, як відшмагав його раз у дитинстві? Добре, що на моєму сумлінні такого нема».

Лікар Блайт не пам’ятав того давнього покарання. Та перш, ніж надіти капелюха, щоб іти за викликами до хворих, він якусь мить постояв у великій вітальні, колись дзвінкій від дитячого сміху.

— Наш останній син… останній син, — сказав він уголос. — Добрий, сильний, розумний хлопець. Завжди нагадував мого батька. Мабуть, я мушу пишатися тим, що він хотів піти на фронт… я пишався, коли йшов Джем… і Волтер… але «ось дім наш лишиться нам порожній».[84]

— Я так гадаю, лікарю, — мовив того дня старий Сенді з Верхнього Глена, — що нині ваш дім здасться вам дуже великим.

Ця дивна фраза Горянина Сенді вразила лікаря Блайта своєю точністю. Того вечора Інглсайд справді здавався дуже великим і порожнім — хоча Ширлі був відсутній цілу зиму, окрім вихідних, і навіть удома лишався тихим і непримітним. Невже тому, що він був останнім із хлопців у батьківськім домі, його від’їзд лишив по собі цю страшну порожнечу, таку велику, що кожна кімната здавалася покинутою, що навіть дерева неподалік на галявині мовби втішали одне одного ніжними дотиками свіжих бруньок, сумно міркуючи про те, що втратили останнього із хлопчиків, які в дитинстві бавились у їхній тіні?

Сьюзен невтомно працювала весь день аж до самої ночі. Потім вона накрутила кухонного годинника, вигнала Дока надвір — і то зовсім не лагідно — і спинилася на порозі, озираючи Глен, що лежав, непорушний, у примарно-сріблястому сяйві молодого місяця. Проте Сьюзен не бачила добре знаної гавані й пагорбів. Перед очима в неї стояв табір авіаційних військ у Кінгспорті, де тієї ночі був Ширлі.

«Він назвав мене „мамо Сьюзен“, — міркувала вона. — От усі наші хлопці й пішли — Джем, Джеррі, Волтер, Ширлі й Карл. І жодного з них не довелося змушувати до цього. Отже, ми маємо право пишатися. Але гордість, — скрушно зітхнула вона, — гордість — невелика втіха, марно й заперечувати це».

Місяць пірнув у темну хмару на заході, Глен огорнула непроглядна тінь — а за тисячі миль від нього канадські воїни, живі й померлі, узяли Вімі Ріж[85].

Вімі Ріж — назва, вписана золотом і багрянцем у канадський літопис Великої Війни. «Британці не подужали взяти його, і французи так само, — сказав полонений німецький солдат. — Ви, канадці — дурні, бо не знаєте, що неможливо взяти».

Проте «дурні» взяли його, і сплатили за це високу ціну.

Джеррі Мередіт був тяжко поранений упродовж цієї битви — «пострілом у спину», як було сказано в телеграмі.

— Бідолашна Нен, — зітхнула пані Блайт, почувши цю звістку. Вона згадала власне щасливе дівоцтво в стареньких Зелених Дахах — дівоцтво, не затьмарене жахливою трагедією. Як же мусять потерпати дівчата нинішнього покоління! Через два тижні, коли Нен повернулася на канікули з Редмонду, обличчя її виявляло все, що вона пережила тими днями. Джон Мередіт раптом і сам немовби постарів. Фейт не приїхала до Глена — вона вже пливла через Атлантику в складі одного з добровольчих медичних загонів. Ді благала батька відпустити її також, але той пояснив, що не дасть на це згоди через материне здоров’я. Отож після короткого візиту додому Ді знову стала до праці в кінгспортському осередку Червоного Хреста.

У потаємних закутках Долини Райдуг розквітли проліски. Рілла чекала їхньої появи. Колись їх приносив мамі Джем, потім, опісля його від’їзду — Волтер, а торік їх відшукував Ширлі. Тепер, як гадала собі Рілла, настав її час посісти місце братів. Та якось надвечір, доки вона ще встигла знайти бодай одну квітку, в Інглсайд прийшов Брюс Мередіт з ніжно-рожевим букетиком у руках. Продибавши сходами на терасу, він поклав його на коліна Енн.

— Бо Ширлі поїхав і не може, — пояснив він у своїй звичній насуплено-сором’язливій манері.

— І ти згадав про це, маленький, — мовила пані Блайт; вуста її тремтіли, коли вона дивилася на чорнявого присадкуватого хлопчика, що стояв перед нею, заклавши руки в кишені.

— Нині я написав Джему, хай не хвилюється, що ви залишитеся без пролісків, бо я все зроблю, — серйозно відповів Брюс. — І ще написав, що зовсім невдовзі мені буде вже десять років, а тоді скоро виповниться й вісімнадцять, і я приїду й поможу йому битися, щоб він міг перепочити вдома, доки я зміню його на війні. І Джеррі я теж написав. Знаєте, він уже видужує.

— Справді? Ви мали від нього звістку?

— Так. Сьогодні надійшов лист і мама прочитала, що він тепер не помре.

— О, слава Богу, — прошепотіла Енн.