Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері

тварюкою? «Тварюка чи ні, — мовила я, — а він розуміє різницю між канадцем та гуном». Гадаєте, пані Блайт, дорогенька, то був достатньо чіткий натяк? А з нього, як з гуски вода. Він собі вмостився зручненько, готуючись побалакати, і я подумала: «Коли він має що сказати — хай каже й іде, бо я до вечері не матиму часу на залицяння» — отож і сказала йому: «Пане Прайор, якщо ви прийшли поговорити про щось, я воліла б зробити це якнайшвидше, бо нині маю багато справ». Він аж розцвів, поглянувши на мене з-під ореолу своїх рудих баків, і каже: «Ви ділова жінка, і я згоден з вами. Не варто ходити околяса й гаяти час. Я пропоную вам вийти за мене заміж». Отак, пані Блайт, дорогенька. Нарешті я вислухала освідчення, уперше за шістдесят чотири роки чекань.

Я лише зиркнула на цю пихату істоту й сказала: «Джозає Прайор, я не вийшла б за вас, навіть якби ви лишилися єдиним чоловіком у світі. Ось вам моя відповідь, і можете йти собі з нею». Ви, пані Блайт, дорогенька, певно, ніколи не бачили такої ошелешеної людини. Він був заскочений, аж мимоволі виявив справжнє своє міркування. Каже мені: «Отакої. Я думав, ви будете тільки раді віддатися». І тут, пані Блайт, дорогенька, я знавісніла. Гадаєте, я не мала на те підстав, коли той гун і пацифіст узявся так ображати мене? «Забирайтеся!» — крикнула я й схопила цей казанок. Він очевидно подумав, що я зненацька ошаленіла, і вирішив, що казанок — то небезпечна зброя в руках божевільної. Принаймні він забрався, і то негайно, як ви самі бачили. Навряд чи тепер він скоро повернеться, щоб зробити нам будь-яку пропозицію. Ні, я думаю, він затямив, що в Глені Святої Марії є бодай одна незаміжня жінка, яка не прагне стати дружиною Місяця з Баками.

Розділ 27

Очікування

«Інглсайд, 1 листопада 1917 року.

Настав листопад… і Глен посірів, лиш осокори стоять де-не-де, мов велетенські золоті ліхтарі на темному тлі околиць, хоча решта дерев уже скинули листя. Останніми днями нам дуже тяжко бути відважними. Катастрофа при Капоретто[89] — це страхітлива трагедія, і навіть Сьюзен не може знайти ніякої втіхи в нинішньому становищі. Ми ж і не намагаємося шукати її. Гертруда лиш розпачливо повторює: „Вони не повинні взяти Венецію… не повинні!“, — начеб, якщо вона часто казатиме це, то відверне біду. Але я не бачу, що може завадити їм узяти Венецію. Утім, Сьюзен каже, що в 1914-му вони могли так само легко взяти Париж, проте не взяли, тож вона запевняє, що й нині в них нічого не вийде. Ох, як я молюся й сподіваюся на це… Венеція, прекрасна королева Адріатики! Я ніколи її не бачила, проте відчуваю — достоту як Байрон — що завжди любила її; для мене це „місто, миле серцю“. Можливо, цю любов я успадкувала від Волтера, який обожнював Венецію. Колись — напередодні війни — ми сиділи в Долині Райдуг і мріяли, як поїдемо туди вдвох і пропливемо в гондолі вздовж каналів, залитих місячним сяйвом.

Щоосені, від самого початку воєнних дій, наші війська зазнають якихось жахливих утрат. У 1914-му то був Антверпен, у 1915-му — Сербія, торік Румунія, а цього року Італія, і це найтяжча втрата з усіх. Мабуть, я зовсім підупала б на силі, якби не Волтерові слова з його безцінного останнього листа: „Б’ються не тільки живі — мертві б’ються також. Таке військо неможливо здолати“. І це правда. Зрештою ми переможемо. Я ні на мить не сумніватимуся в цьому. Сумніви означатимуть, що я „зрадила обітницю“, дану Волтерові.

Віднедавна ми провадимо активну кампанію з розповсюдження нової Переможної Позики[90]. Ми, молодіжний Червоний Хрест, обійшли майже всіх односельців і переконали кількох упертюхів, які спершу затято відмовлялися від пожертви. А я дістала Позику навіть від Місяця з Баками. Я сподівалася розлюченої відмови — та на мій подив, він охоче погодився й пожертвував тисячу доларів. Хай він і пацифіст, але знає, куди можна вигідно вкласти гроші. П’ять з половиною відсотків прибутку — то не абищо, навіть коли їх буде виплачувати мілітаристський уряд.

Тато, бажаючи пожартувати зі Сьюзен, сказав, буцім пан Прайор надихнувся саме її промовою на благодійних зборах. Я не думаю, що це так, оскільки пан Прайор геть неприязно говорить про Сьюзен після її безперечно різкої відмови на його нібито любовну пропозицію. Але Сьюзен справді виголосила промову — найкращу з усіх, що прозвучали того вечора. Вона божиться, що втнула таке „вперше й востаннє“. Увесь Глен був на зборах, і пролунало багато закликів, та справа чомусь просувалася дуже неспішно й присутні не виявляли ентузіазму. Сьюзен обурилася відсутністю завзяття, бо ж певна була, що наш острів перевершить сподівану норму щодо купівлі облігацій. Вона сердито шепотіла мені й Гертруді, що у виступах промовців бракує „перцю“; а коли ніхто не виявив бажання придбати собі облігацію, Сьюзен „утратила голову“. Принаймні сама вона так описує те, що відчула в ту мить. Вона підхопилася; із-під капора — Сьюзен єдина в Глені Святої Марії досі ще носить капор — видно було її гнівно-рішучий вираз… а тоді вона мовила, голосно й саркастично: „Звісно, дешевше — говорити про патріотизм, аніж платити за нього. Ми ж просимо вас про милостиню — позичити ваші гроші задарма! Кайзер, мабуть, засмутиться, коли почує про те, як минули ці збори“.

Сьюзен несхитно впевнена, буцім шпигуни кайзера — яких, вочевидь, утілює в нашому Глені пан Прайор — доповідають йому про всі тутешні події.

— Послухайте її! Послухайте! — закричав Норман Дуглас. Хлопець на задній лаві озвався: „А як же Ллойд-Джордж?“, і Сьюзен не сподобався його тон. Відколи Кітченера немає, Ллойд-Джордж — її головний герой.

— Я в